Розділ 3. Карамельне лате

Денис Грін запізнився на тридцять сім хвилин.

Софія сиділа в переговорній кімнаті, дивилась у вікно і рахувала. Кожну хвилину запізнення вона приписувала йому як маленький гріх. Хамство. Неповага. Лінь. Тупість. Чотири гріхи за перші чотири хвилини. Далі пішли складніші: пиха, самозакоханість, переконаність у власній незамінності.

До дванадцятої вона вже встигла вирішити, що він — людина, яка ніколи не читала жодної книги, крім власної, і то лише тому, що йому платили.

Двері відчинились о 11:47.

Чоловік, який увійшов, не скидався на письменника-мільйонера. Він був у джинсах, чорній футболці і кросівках, які, мабуть, колись були білими. Волосся — темне, трохи довге, таке, що його треба було підстригти вже місяць тому. Очі — сірі, втомлені, з тими мішками під очима, які говорять «я не сплю нормально вже кілька років».

В руці він тримав дві кави.

— Вибачте, — сказав він, — затримався. Знаєте, як у Києві паркуються.

Він поставив одну каву перед Софією. Другу — перед собою. Потім сів навпроти, відкинувся на спинку стільця і подивився на неї так, ніби чекав, що вона почне першою.

Софія подивилась на каву. Лате. З карамеллю, судячи з запаху.

— Я не п'ю карамельні лате, — сказала вона.

— Я теж, — відповів Денис. — Але секретарка сказала, що вам подобається.

Софія замовкла. Їй подобалось карамельне лате. Вона нікому не казала, але бариста в офісній кав'ярні знав. Отже, він запитав.

Це було дратівливо. Маленька, дрібна перемога, яку він уже здобув, навіть не почавши.

— Денисе Гріне, — сказала вона. — Я — Софія Мартинюк. Буду вашою редакторкою.

— Знаю. Читав вашу статтю про «Просвітництво в сучасній прозі».

Софія приготувалась до компліменту або до насмішки. Денис не зробив ні того, ні іншого.

— Ви там писали, що читач має плакати не тому, що його змушують, а тому що він сам до цього приходить. Мені це здалось дуже... філологічним.

Він вимовив слово «філологічним» так, ніби воно було лайливе.

— Це було не лайка, — сказала Софія.

— Я так і подумав. Але ви ж знаєте, що більшість людей читають не для просвітництва? Вони читають, щоб втекти від реальності.

— Втекти можна й у хорошу літературу.

— Можна. Але навіщо, якщо є погана, яка працює швидше?

Софія подивилась на нього уважніше. Він говорив легко, майже байдуже, але під цією легкістю було щось інше. Втома?

— Ви вважаєте свої книги поганими? — спитала вона.

— Я вважаю свої книги такими, які купують. Якщо хочете — це і є моя оцінка.

— А ви не хочете написати щось інше?

Денис усміхнувся. Усмішка була не зловісною — вона була... практичною. Так усміхається людина, якій багато разів ставили це питання.

— Пані Мартинюк, — сказав він, — я зараз заробляю достатньо, щоб моя мама мала приватну палату в лікарні. Якщо я напишу щось інше — щось «справжнє» — і воно не купуватиметься, мама буде в загальній палаті. Вибачте, але я не настільки романтик.

Софія не очікувала такої відвертості. Вона готувалась до пихи, до самозакоханості, до людини, яка каже: «Я пишу так, бо я геніальний». А він сказав: «Я пишу так, бо мені треба платити за лікарню».

— Вибачте, — сказала вона, і це було щиро. — Я не знала.

— Не вибачайтесь. Ви не мали знати. — Він відпив кави. — Але тепер, коли знаєте, може, перестанете дивитись на мене як на епідемію?

— Я дивлюсь на вас як на письменника, який пише погані книги.

— О, це вже краще. Це я можу пережити.

Він поставив чашку і дістав з кишені флешку.

— Ось восьма книга. «Кров мого серця — 8». Ізабелла-Вікторія виходить із коми, дізнається, що в неї є двійник і тікає з лікарні. На сторінці двісті вона потрапляє в аварію. На триста — знову кома.

— Це жарти?

— Ні. Це сюжет.

— Це не сюжет. Це медична хроніка.

Денис засміявся. Справжній сміх — не театральний, непідробний.

— Бачите, ось чому Максим сказав, що ви мені підходите. Інші редакторки бояться жартів.

— Я не жартую. Я констатую факт.

— Я знаю. Тому це і смішно.

Він підсунув їй флешку через стіл. Софія подивилась на неї, як на засіб зараження.

— Умови, — сказала вона. — Я редагую. Я не переписую за вас. Я не роблю з вашої книги те, чого ви не хочете. Але якщо я скажу, що сцена не працює — ви її переробляєте.

— А якщо я скажу, що не хочу?

— Тоді ви йдете до іншої редакторки.

— А Максим?

— Максим переживе.

Денис подивився на неї довго — вперше по-справжньому. Без усмішки, без захисної легкості. Просто подивився.