Розділ 2. 247 причин зненавидіти понеділок

Офіс Букнету знаходився на п'ятому поверсі будинку, який колись був фабрикою, а тепер був «креативним простором». Стіни з червоної цегли, лофт, великі вікна, кавова машина, яка постійно ламалась, і безліч молодих людей з ноутбуками, які виглядали так, ніби зараз ось-ось напишуть щось геніальне.

Софія прийшла на роботу, як завжди, на п'ятнадцять хвилин раніше, бо інакше не могла. Вона сіла за свій стіл, увімкнула комп'ютер і почала морально налаштовуватися до зустрічі.

Максим, шеф-редактор, підійшов о пів на десяту. Він був чоловіком років сорока, з сивиною на скронях і таким виразом обличчя, який він, мабуть, вважав харизматичним, але насправді просто говорив: «я втомився від вас усіх».

— Софіє, — сказав він, — тобі треба сісти.

— Я сиджу.

— Тоді встань. Новина гарна.

Софія повільно підвелась. Вона знала цей тон. Коли Максим казав «гарна новина», це означало, що новина була гарною для когось іншого.

— Денис Грін переходить до тебе, — сказав Максим.

Софія мигнула.

— Хто?

— Не прикидайся. Ти вчора читала його книгу всю ніч — бачив за твоїм статусом онлайн.

— Я була офлайн.

— Для всього інтернету — так. Для корпоративного Zoom — ні. Ти дві години їла круасан і читала «Кров мого серця — 7». Ми навіть сперечалися, чи ти кліпнеш першою, чи героїня вийде з коми.

Софія відчула, як її щоки горять. Вона забула про камеру.

— То ти знаєш, хто такий Денис Грін, — сказав Максим.

— Знаю.

— І знаєш, що він приносить нам чверть доходу від передплат?

— Я б сказала, що він приносить нам сором, — відповіла Софія.

Максим зітхнув. Це був його улюблений жест — зітхання, яке мало означати, що він дуже терплячий, а насправді просто давало йому час зібрати думки.

— Софіє, ми — платформа. Ми не видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА». Ми даємо людям те, що вони хочуть читати. І вони хочуть читати Дениса Гріна.

— Вони хочуть читати багато чого. Це не означає, що ми маємо це давати.

— Це буквально означає, що ми маємо це давати. Це визначення платформи.

Софія хотіла заперечити, але Максим підняв руку.

— Його редакторка йде у декрет. Ти — єдина, хто не боїться його редагувати.

— Я не боюся. Я не хочу.

— Ось і чудово. Страх і небажання — різні речі. Боїшся — йдеш до психолога. Не хочеш — йдеш на нараду о одинадцятій.

— Яка нарада?

— Знайомство. Денис прийде об одинадцятій. Будь ласка, не з'їж його за сніданком.

Максим пішов. Софія сіла назад і подивилась на екран. На робочому столі висів файл «krov_sertsa_7_fragment.docx». Вона клацнула по ньому двічі — наче це була бомба, і вона мала знати, скільки секунд лишилось.

Фрагмент відкрився на тій самій сторінці, де Ізабелла-Вікторія прокинулась від коми.

Софія прочитала речення ще раз. Потім ще раз. Потім взяла червону ручку — ту, якою позначала найгірші речі, — і написала на полях: «Чому вона кома? Чому лікар на колінах? Чому кохання сильніше за смерть, якщо смерть не вступала в суперечку?»

Вона поставила ручку і подивилась на годинник. До одинадцятої лишалось сорок хвилин.

Сорок хвилин на те, щоб перестати хотіти сказати Денису Гріну, що він — поганий письменник.