Ось і все...

… Я пам’ятаю  останню нашу зустріч, яка відбулася у Львові ввечері      9 листопада. Ще до мене не дійшов останній лист… При зустрічі відчула відстань не тільки між нашими домівками, але й у відносинах. Щось змінилося…  Не було ні сліз, ні благань, не вимагала пояснень. Прощальні слова звучать ехом крізь чверть століття: «Я любила тебе, я люблю тебе, а чи буду любити – не знаю… Та я бажаю тобі, щоб інша любила тебе так, як я тебе люблю, прощала всі витівки твої і , обнімаючи, говорила «Люблю»».

 А вдома мене чекав лист з словами любові… Боляче було…

Я згадую Твої очі, Твої гарячі вуста,

Які шепотіли ніжні слова…

Я згадую парк, де гуляли обоє,

І Ти говорив, що не забудеш ніколи.

Я любила Тебе таким, яким Ти був поряд зі мною,

Я любила усе, що було пов’язано з Тобою,

Я любила те місто, в якому Ти живеш,

Я любила ті вулиці, якими ти тепер без мене йдеш.

Я любила УСЕ , ЩО БУЛО ПОВ’ЯЗАНО З Тобою,

Та життя перевернулось – ми розсталися обоє.

Я згадую все те, що Ти мені говорив,

Та, незважаючи ні на що, Ти залишився моїм…

Ну ось і закінчилась історія кохання у пів року.  П’ять зустрічей,  вісім листів і спогади… Були спогади зі злістю, зі сумом, з радістю, з ненавистю, з отим «як би…» . Впродовж 25 років ми бачились десяток разів. Поряд з нами були наші люблячі половинки, наші діти, спільні родичі, знайомі, та завжди був хоч один погляд, невидима ниточка, яка заставляла наші очі зустрітися.

Як для мене, так і для нього це була передостання любов. В кожного вона є. Це є та рушійна сила, яка заставляє нас бути кращими, досягати поставлених цілей, цінувати кохання, сімейне вогнище, щоб не було ще однієї передостанньої любові.