Передноворічне видіння

У двері постукали. Дівчина підняла голову від книги. Кіт поруч невдоволено повів вухами. Ходять тут усякі, не дадуть ні йому поспати, ні господині почитати. Взагалі-то він по факту і не був котом, але по суті своїй...
- Вибачте! - у дверях з'явилася шпарина і спочатку туди зазирнула руда голова. Потім їх прочинили більше і на порозі став хлопець в окулярах з купою згорнутих у трубки креслень.
- Відьма Резенфорд тут живе?
- Так. - Вона очікувально подивилася на відвідувача.
- Мені сказали занести креслення магічних механізмів п'ятого порядку.
- Так, все вірно. - Вона кивнула і знову опустила очі в книгу у себе в руках.
Хлопець здивовано на неї витріщився, зробив крок вперед, потім крок назад, прикрив за собою двері й ніяково запитав:
- То будете приймати?
Дівчина підняла очі й вже хотіла щось сказати, як двері різко відчинилися, майже вибиваючи в химерного відвідувача з рук купу паперових труб.
- Міє! Ти тільки послухай!!! - у кімнату вихром увірвалася висока дівчина в блакитній форменній студентській сукні й накинутій поверх розстебнутій куртці.
- Та щоб вас! - вилаявся хлопець, що ледь втримав рівновагу, ловлячи папери, які так і норовили розпастись. - Дівчино, обережніше не можна?
- А нічого під дверима стирчати, - відмахнулася та і кинулась до подруги, що досі сиділа на підвищені встіленому пухнастим килимом на підлозі. Та з зітханням відклала книгу на полицю поруч і автоматичним рухом почесала кота за вухом.
- Що сталося? - приречено запитала.
- Мені було видіння!
- Прекрасно... - вона перевела погляд за спину дівчини. - І ментальний підпис лишіть у шарі на столі.
- Але... - почав було відвідувач, що, полишивши креслення, вже зробив крок назад до дверей.
- Ви представник, я посередник. Я відповідати за помилки в схемах не збираюся.
- Там все правильно! - обурено вигукнув той так, наче ті креслення були справою його життя і честі. Хоча цілком можливо так воно і було.
- То для вас тоді й не має бути проблем в наданні підпису.
Той щось незадоволено прошипів, але руку на потрібну сферу поставив. Відьма прослідкувала пильним поглядом за ним і кивнула, побачивши всередині скла зелений спалах.
- Дякую.
- До побачення! - невдоволено пробурчав той і вискочив за двері.
Відьма перевела погляд на дівчину. Ніби сподівалася, що та зараз згадає щось з важливих справ і розтане у повітрі, або послідує за попереднім відвідувачем.
- То що там за видіння? - врешті запитала.
- Ну... деталі я сказати не можу... Але скоро станеться щось дуууже хороше! - вона аж застрибала на місці. - Передноворічні видіння завжди особливі! Але це найкраще! І я тепер не можу дочекатися, коли воно збудеться!
- Це добре, - усміхнулася. Меланія завжди була надто емоційна в такі моменти. Вони разом зростали у цьому містечку, потім разом навчалися в університеті. Навіть те, що видіння були далеко не завжди приємними, не змінили веселого непосидючого характеру подруги.
- Ти ж ідеш на свято?
- Не впевнена, - нахмурилась. - Там скільки людей... і надто шумно. Я краще книжку почитаю. Все одно сьогодні лише початок свята. Післязавтра Новий рік, тож думаю, що варто сходити буде хіба що завтра...
- Щоо? - вигукнула та так голосно, що кіт поруч здригнувся. - Ні-ні-ні! Ти маєш бути там! Зобов'язана!
- Чого це?
- Бо так треба! Я тобі як віщунка кажу!
- О, святі сили! Та навіщо? Я знаю особливості твого дару, але було б набагато краще, якби ти могла сказати щось точніше.
- Точніше... - вона задумливо перевела погляд на годинник, - через двадцять хвилин ми маємо бути на центральній площі!
- Святі сили, - зітхнула відьма і з сумом покосилась на книгу.
- Ні. Маємо значить маємо. І книгу вдома облиш. Її у видінні не було.
Та знову зітхнула і таки встала. Опираючись на полиці довкола і трохи припадаючи на ліву ногу, одягла черевики й накинула плащ.
- Мені ще треба зачинити крамницю і лишити магічне привітання для відвідувачів.
- Та ну! Передсвятковий вечір! Хто там прийде!
- Ну кур'єра з кресленнями ж прислали.
- Пфф! Як хочеш! Давай вже швидше!
Відьма з черговим зітханням накинула на себе теплу куртку, погладила кота, що досі спав у кошику біля книжкової полиці, зачинила двері й поставила табличку "Зачинено". Обережно вставила магічний кристал в механізм автоматичних повідомлень. Не дешева штука, але незамінна в таких ситуаціях. Вдягла печатки на руки й обернулась до подруги. Обережно ступила на слизькі сходи й спустилась на посипану гравієм доріжку. У черевиках йшла майже рівно.
Подруга, яка весь цей час тупцювала від нетерпіння на місці, вхопила її за руку і потягнула за собою.
- Бігоооом! Ми запізнюємося!!!
- Еей! - та спробувала пригальмувати, але сил проти цього ентузіазму було замало. - Куди хоч спішимо?
- На центральну площу.
- Для чого?
Подруга мовчала.
- Мелано! - гаркнула Мія і спробувала загальмувати, але як зупинити потяг, що нісся вперед на всіх парах?
- Там побачиш, - врешті відповіла та, і потягнула подругу у якийсь провулок, через який можна б було скоротити дорогу.
Вибігли вони на площу майже під бій годинника, що оголошував шосту вечора. Святкове гуляння мало розпочатися за годину. Людей було чимало, але Мелана побігла вперед, спритно увертаючись від зіткнень. В якийсь момент подруга зробила черговий маневр, а Мія намагаючись встигнути просто не встигла зреагувати як треба, бо під ногами несподівано з'явилася слизька поверхня. Вона спробувала зберегти рівновагу, але підвела нога, різко підвернулась і відізвалась диким болем. Махнувши в безсиллі руками, наштовхнулась на якогось незнайомця в темному довгому пальті і впала на землю, боляче вдарившись.
- Святі сили! Якого... - почувся роздратований голос, чоловік різко повернувся і завмер, дивлячись на неї. Але вона помітила те лише краєм ока. Обережно піднялася з майже лежачого положення і сіла, обережно підрівнявши позицію хворої ноги руками. Від відчутого болю по тілу пройшла хвиля відчаю.
- Сильно забилися? - роздратування незнайомця змінилось якоюсь розгубленістю на пару зі співчуттям. Він присів поруч і Амелія змогла його розглянути. Приємний чоловік років тридцяти п'яти. З акуратно укладеним довгим волоссям і трохи неголеною щетиною, яка безсумнівно йому личила.
- Вибачте... - проговорила вона, опустивши свій погляд на ногу. Вставати було трохи страшно. Знала, що після такого ніякі спеціальні чоботи не допоможуть не шкутильгати. А цього не любила показувати іншим. Та і зараз шкутильгання могло стати її найменшою проблемою. Ще добре пам'ятала, як вчилась ходити мало не наново, а кожна нова травма могла повернути цей стан і вже на довше.
- Вибачте мені, - звернулась до чоловіка. - Я не очікувала, що тут буде слизько.
- Та... буває, - загальмовано кивнув незнайомець. - Ви як?
- Нічого. Все добре, - відповіла та, досі ніяковіючи й не знаючи, що їй робити. Нога боліла і щось підказувало, що навряд вона зможе насолодитися сьогодні вечірнім святом у місті. Дійти б якось додому. Зараз би не завадило щось на кшталт милиць, але своїми давно не користувалася, та і виходити з ними з крамниці не любила. Вона спробувала принаймні посунутися з місця і прикусила губу. Було наче й терпимо, але приємного мало. В ідеалі б не ставати на ногу зовсім, але з тим було важко.
- По вас не скажеш, що все добре. Ви якось зблідли. Покажіть де болить? - він потягнувся до її ноги.
- Ні, все добре, - повторила вперто, зупиняючи. - Допоможете мені встати?
Він з сумнівами подивився на дівчину, але встав і простягнув руку. Вхопившись за неї, спробувала піднятися не дуже навантажуючи забиту ногу, але, трохи її зігнувши, охнула і знову опустилася.
- І це ви кажете все нормально? - чоловік зітхнув, а потім нахилився і підхопив її на руки, наче пір'їнку. Відніс до найближчих лав на краю площі, і посадивши присів навпроти.
- А тепер чесно кажіть, де болить, щоб я міг вас оглянути. Я не лікар, але на медицині трохи знаюся.
З сумною усмішкою похитала головою.
- Не треба. Я й так знаю, що мені тепер на неї наступати не можна. Це не лише через падіння. І в мене таке не вперше. Зараз посиджу, потім подруга допоможе мені дістатися додому і через пару днів все буде добре.
- Подруга? - він огледівся довкола і подивився на неї з долею скептицизму. - Щось я її не бачу.
- Ну... вона ж має помітити, що я за нею не йду, і прийти мені на допомогу, - здвигнула плечима.
- Але як ви дійдете додому, якщо не можете наступати на ногу?
- Обіпрусь на когось.
- Так, - насупився він, - зараз ми зробимо інакше. Ви кажете, де живете, а я відношу вас додому.
- Але...
- Ніяких але. Якщо ви переживаєте, що я якийсь незнайомий підозрілий тип, то я можу...
Договорити він не встиг, бо до них вихром підлетіла Мелана.
- Мія! Святі сили! Ти як?
- Жити буду, - сумно усміхнулась та. - Допоможеш дійти додому?
- Але хіба ти можеш зараз встати? Це ж зашкодить нозі! - вигукнула та і Амелія з підозрою примружилася, але сказати нічого не встигла.
- Я допоможу, - нагадав про себе незнайомець.
- Ой, вибачте, мене Мелана звати, - схопилася дівчина. - А ви хто?
- Балтомир. На цьому святі опинився через справи і от... зіткнувся з вашою подругою.
- Балтомире, дякую за допомогу, але ми самі впораємося, - майже суворим голосом сказала Амелія.
- Але Міє...
- Ніяких але! - вона обережно стала на здорову ногу, поморщилась і простягнула руку віщунці. - Дай мені обіпертися, я вже якось дострибаю. Не вперше.
- І звідки у вас стільки впертості, - зітхнув чоловік і обережно підхопив її знову на руки.
- Що ви робите? Я буду кричати! - вигукнула вона обурено.
- Давайте я донесу вас додому, а там уже кричіть на мене скільки схочете. Але з не перевантаженою забитою ногою. Я в цьому містечку ще якийсь час житиму, то ви зможете ще висловити свій протест хоч в усній, хоч у письмовій формі. Куди йти?
- Я покажу, - одразу погодилася Мелана. - Ходімо!

Обережно охопивши руками його шию, вдихала приємний запах. Це був чоловічий парфум, змішаний із запахом тіла незнайомця. Захотілося навіть притиснутися сильніше і торкнутися носом його шиї, але то було занадто. Нога трохи боліла, але загалом він ніс її так обережно, що вона майже забувала про причини цієї несподіваної близькості з цим напрочуд привабливим чоловіком.
Кинула погляд на подругу, що крокувала поруч. Та показувала дорогу і відповідала на запитання незнайомця. У їх розмову майже не вслухалася, поринувши у відчуття і думки наче у транс. Чомусь хотілось запам'ятати ці відчуття. Це був не перший раз у житті, коли чоловік ніс її на руках. І тим більше не перший раз причиною були її ноги. А проте цей раз був найприємнішим з усіх.
- Все добре? Ви мене чуєте? - почула вона голос зовсім біля вуха. По шкірі побігли мурашки.
- Т...так. Вибачте. Ви щось сказали?
- Ваша подруга каже, що ми майже дійшли. Де ключі?
- В кишені мого плаща. Внутрішньому. Зараз...
Вона одною рукою спритно розстібнула комір і дістала невеликий ключ. Затиснувши його в долоні, знову обійняла чоловіка обома руками за шию. Мелана вихопила ключ і за хвилину почувся звук провертання ключа у дверях.
- Ну от, заходьте, - вигукнула дівчина.
- Взагалі-то господиня тут я... - тихо пробурчала Амелія.
- Куди вас донести? - спитав.
- Ось, - відповіла за неї подруга, витаскуючи стілець з-за стійки продавця.
розминаючи.
Амелія відчула себе винною. Він ніс її всю дорогу, а вона ще й бурчала.
- Я принесу твої милиці, - вигукнула подруга, зникаючи за дверима, що вели з торгового залу в особисті кімнати.
- Вибачте. І дякую вам за допомогу, - дівчина ніяково усміхнулася. - Я...
- Завжди будь ласка, - усміхнувся той. - Однак я досі не знаю вашого імені.
- Амелія, - вона протягнула йому руку. - Я власниця цієї крамниці. Тому якщо щось треба буде, звертайтеся.
- Бальтомир, - він з усмішкою протягнув руку назустріч, але коли торкнувся, на його обличчі промайнула дивна гамма емоцій. Подив, розгубленість і якась недовіра. Він подивився на їхні руки так, наче її рука раптом поросла лускою.
- Щось не так? - знітилася дівчина.
- Ні, ні, - на його обличчя повернулася усмішка. Хоча розгубленість нікуди не зникла. - А знаєте, я зайду до вас завтра подивитися... все це... - він поглядом показав на стелажі довкола. - Завтра ж ви працюєте? Хоча... - він покосився на її забиту ногу. - Вам би краще відпочити.
- Я не впевнена щодо того, чи відкрию магазин завтра, але вам вже точно буду рада, - щиро усміхнулась Амалія.

***

Він вийшов на вулицю і відчув, як на його обличчі розповзається усмішка. Істинна пара. Хто б міг подумати, що він зустріне її тут, у маленькому провінційному містечку. Озирнувшись, запам'ятав як виглядає вулиця і сама крамничка. З неба почав падати сніг великими пухкими сніжинками. Чогось це ще більше додало відчуття чуда. Знав, що прийде сюди завтра, і що сьогодні ж розпитає у місцевих все про цю загадкову милу відьмочку. З головної площі почулися звуки музики. Що ж, цей Новий рік буде набагато приємнішим, ніж він міг очікувати. Хоче того Амалія чи ні, але дракон, що знайшов свою істинну пару, просто зобов'язаний зробити її щасливою.