Їх розвів випадок. Звела доля.

Ейвері Коллінз поспішала додому, майже не відчуваючи холодного чиказького вітру, що різав щоки й безжально заплутував пасма її темного волосся. Сніг сипався дрібною крупою, осідаючи на її пальті, але вона навіть не намагалася його струсити. День видався настільки виснажливим, що сил вистачало лише на те, щоб рухатися вперед.

На роботі був справжній хаос. Новий клієнт вимагав переробити рекламну кампанію за одну ніч, керівник нервував, а колеги скидали додаткові завдання, ніби вона була єдиною людиною в офісі, здатною все врятувати. Ейвері звикла бути тією, на кого можна покластися, але сьогодні ця роль відчувалася особливо важкою.

Телефон у її руці безперервно вібрував від нових повідомлень. Вона навіть не дивилася на екран — просто стискала його в долоні, ніби той був нагадуванням, що її життя складається лише з дедлайнів і списків справ.

Вулиці Чикаго сяяли святковими вогнями. Вітрини магазинів були прикрашені червоними серцями, гірляндами й плюшевими ведмедиками. Пари прогулювалися тротуарами, сміялися, фотографувалися біля кав’ярень, ділили один шарф на двох.

Ейвері ковзнула поглядом по всій цій романтичній метушні й тільки тоді раптом зрозуміла, що сьогодні — День святого Валентина.

— Чудово… — тихо пробурмотіла вона, закочуючи очі.

Свята завжди викликали в ній дивну суміш роздратування і легкої туги. Вона переконувала себе, що просто занадто зайнята для стосунків. Робота була стабільною, життя — передбачуваним. І цього мало б вистачати.

Біля входу в її житловий будинок, старого, але доглянутого хмарочоса з великим мармуровим холом, стояла жінка в довгому темно-фіолетовому пальті. Її сріблясте волосся вибивалося з-під широкого шарфа, а в руках вона тримала невелику коробку, прикрашену золотими візерунками.

Ейвері вже збиралася пройти повз, але жінка несподівано звернулася до неї:

— Ти сьогодні зустрінеш свою долю.

Ейвері різко зупинилася.

— Перепрошую?

Жінка усміхнулася тепло і загадково.

— День, який ти ледь не пропустила… він змінить усе.

Ейвері нервово усміхнулася, звикла до диваків великого міста.

— Я поспішаю, — коротко відповіла вона.

— Всі поспішають, — спокійно сказала жінка. — Але доля не питає, чи зручно тобі.

— І як вас звати? — зітхнула Ейвері, сама не розуміючи, чому продовжує розмову.

— Селеста.

Жінка трохи нахилила голову, ніби уважно вдивлялася в Ейвері, а потім додала:

— Просто не тікай, коли двері зачиняться.

Ейвері насупилася.

— Це звучить трохи моторошно.

Селеста лише тихо засміялася.

— Це звучить чесно.

Ейвері вже хотіла щось відповісти, але двері будинку автоматично відчинилися, впускаючи її в теплий хол. Вона озирнулася, та Селеста вже повільно відходила вздовж вулиці, ніби розчиняючись у вечірньому натовпі.

— Дивакувато… — прошепотіла Ейвері і рушила до ліфтів.

У холі було тихо. Лише м’яке світло люстр відбивалося від мармурової підлоги. Вона натиснула кнопку виклику ліфта і, поки чекала, швидко перевірила телефон. Кілька робочих листів, пропущений дзвінок від мами і рекламні повідомлення про знижки до Валентинового дня.

Двері ліфта розчинилися майже беззвучно.

Всередині вже стояв чоловік.

Високий. У темному пальті. Його темне волосся було трохи скуйовджене, ніби він щойно зняв шапку. Він тримав у руках коробку з випічкою, перев’язану червоною стрічкою.

Ейвері кивнула ввічливо й зайшла всередину.

— Який поверх? — запитав він низьким, спокійним голосом.

— Двадцять третій.

Він натиснув кнопку.

— Співпадає, — коротко відповів він.

Ліфт плавно рушив угору. У кабіні запанувала тиша, наповнена лише ледь чутним гудінням механізму. Ейвері краєм ока помітила, що чоловік тримає коробку обережно, ніби вона була чимось дуже важливим.

Ліфт доїхав до десятого поверху, коли світло раптом мигнуло.

Кабіну різко сіпнуло.

І вона зупинилася.

Світло згасло на секунду, а потім увімкнулося аварійне освітлення, занурюючи простір у м’який жовтуватий напівморок.

Ейвері застигла.

— Тільки не це… — тихо прошепотіла вона.

Чоловік спокійно натиснув кнопку екстреного зв’язку.

— Схоже, ми застрягли.

Вона нервово видихнула і сперлася спиною на стіну ліфта.

— Звісно, застрягли. Чому б і ні? День же просто ідеально складається.

Він ледь усміхнувся.

— Адріан.

Він простягнув руку, ніби вони зустрілися не в застряглому ліфті, а на офіційному прийомі.

Ейвері на мить розгубилася, але потиснула її.

— Ейвері.

Ліфт залишався нерухомим.

І жоден із них ще не здогадувався, що ця несподівана зупинка стане початком історії, яку жоден із них не планував прожити.

Ейвері повільно відпустила його руку й зробила крок назад, ніби намагаючись повернути собі особистий простір, якого в ліфті майже не залишалося. Аварійне світло відкидало м’які тіні на металеві стіни, роблячи кабіну ще тіснішою.

Адріан тим часом спокійно слухав короткі тріски у динаміку екстреного зв’язку.

— Так, ми застрягли між десятим і одинадцятим поверхами, — сказав він рівним голосом. — Ліфт номер три.

З динаміка почувся приглушений голос диспетчера, який запевнив, що техніка вже викликали.

— Скільки це займе? — запитала Ейвері, не приховуючи напруги.

— Важко сказати. Можливо, двадцять хвилин… можливо, більше.

Ейвері тихо застогнала і провела рукою по обличчю.

— Прекрасно. Просто ідеально.

Адріан повернувся до неї, трохи нахиливши голову.

— Ви боїтеся замкнених просторів?

— Ні, — швидко відповіла вона, а потім додала чесніше: — Просто я не планувала сьогодні застрягати в ліфті з незнайомцем.

— Я теж, — спокійно сказав він.

Між ними запанувала коротка пауза. Ліфт тихо поскрипував, ніби нагадував, що він все ще висить десь між поверхами.