6

****

Земля за крилатим псом зімкнулася, не залишивши навіть згадки про його появу.

А лісом розстелився густий передранковий туман. Світанок вже напував темряву своєю прозорістю. А щебет птахів сповіщав про початок нового дня.

Раптом прямо перед Васильком туман відступив, являючи непритомну дівчину, яка, здавалося, мирно спала. Великий фіолетовий синець «прикрашав» її обличчя. Парубок похапцем підскочив та нахилився над «своїм скарбом». Він обережно, кінчиками пальців торкнувся місця удару, у відповідь почувши протяжний стогін, а пальці відчули приємне тепло. Ділився тим теплом, торкаючись чужого болю, а від тих дотиків біль зникав, як і його причина – синець.

Василь бережно, наче кришталеву, підняв непритомну дівчину і рушив з нею додому.

Світанок вже весело загравав із сонечком, яке сонне примостилося за обрієм. Поволі розвиднювалося. А у селі дружно дерли горлянки півні.

Коли парубок із своєю цінною ношею дісталися ожинових кущів, він на хвильку зупинився і опустив дівчину, щоб вдягнути на неї той самий пишний вінок, який впав з її голови вночі.

Роздивившись Танюшу у ранковому світлі, побачивши її таку ніжну, вродливу і беззахисну, Василько зрозумів, як сильно її кохає і ніколи нікому не дозволить її образити. Він не втримався і легенько торкнувся її губ. Та вмить почервонів і відвів очі, тому що розірвані краї сорочки роз’їхались, розкриваючи її принадні груди. Він обережно, не дивлячись, поправив сорочку, потім знов легко, наче пір’їнку, підхопив дівчину і попростував з нею у село.

Таня прокинулася від поцілунку, легкого і ніжного, немов метелик торкнувся її крильцями. А потім відчула, що її несуть на руках. Їй було так затишно, що навіть очі не хотілося розплющувати. Вона так пригрілась і заколисалась у тих сильних руках, що знов трохи не заснула. Та все ж поглянула.

То був Василько, її добрий сонячний лицар. Вона б не здивувалася, бо найміцнішого і найсильнішого чоловіка у селі годі й шукати, якби не поцілунок. Та хлопець дивився на неї звичним блукаючим поглядом і посміхався щасливою, трохи дурнуватою усмішкою. Ні, він ніколи її не цілуватиме. Отак. Тому Таня упевнилася, що той поцілунок їй примарився.

– Васильку, звідки ти мене несеш? – спитала.

– Так, Танюша. – звично відповів.

Коли дурник посадив її на лавку, біля воріт, злегка притримуючи тканину на грудях, Таня спалахнула, схопившись за сорочку та вмить згадала, що ж трапилося вночі. Відчула сором, огиду і полегшення, що нічого не сталося, ще вдячність до того, хто її врятував.

Підійшовши до своїх воріт, Васько обернувся, глянув на неї веселим змістовним поглядом, всміхнувся хитрою усмішкою, ще й змовницьки підморгнув, – та зник у дворі.

Не так від погляду, як від усмішки у Тані в животі запурхали метелики.

«Що ж це робиться? Він же дурник!» - дівчина побігла у хату.

Аж раптом спогад, наче осяяня: вона спостерігає, як з темряви виростає полум’яна квітка. Папороть. Та квітка дурнику просто в руки лягає…

А потім знов той ніжний поцілунок, від якого всередині все стискається.

Танюша засинала з відчуттям того, що в її житті незабаром щось відбудеться, щось, пов’язане з Васильком Героєм.