5

****

Васько стояв у траві серед лісу. Щільну оксамитову темряву розсіювало лише золотаве сяйво квітки папороті у нього в руці. А полум’я, у яке він стрибав, зникло, наче й не було його.

«Морок навели. – подумав. – А страху нагнали, що серце й досі калатає…»

Хлопець роззирнувся: світанок незабаром, бо настає найтемніший час найкоротшої ночі у році. Він відчував, що Танюшу йому варто знайти до світанку, бо втратить назавжди: не відпустить її погань лісова, перетворить в туман ранковий.

«Ти втратив свій скарб…» – звучав в голові голос із пекла.

«Тому, хто здобуде квітку папороті відкриється можливість знаходити скарби…» – згадалося.

Заплющивши міцніше очі, парубок притиснув до грудей квітку і подумав про дівчину своїх мрій. Здавалося, що папороть вказує йому шлях ще й у мороці підсвідомості. У примарному світлі він побачив ту, яку шукав: Танюша лежала на землі непритомна, спутана, наче павутинням, сріблястим туманним серпанком.

Надприродний гуркіт змусив Василька розплющити очі й відсахнутися назад. І не дарма: земля перед ним розступилася, лякаючи бездонною прірвою. Саме з тієї пітьми, з шумом розрізаючи повітря велетенськими чорними крилами, вискаливши гострі моторошні ікла, вилетів величезний чи то пес, чи то вовк. В бурштинових очах звіра плескався лютий вогонь. Його здоровенні лапи випускали чималі кігті, готуючись розідрати парубка в шмаття.

Від першої атаки Васькові вдалося ухилитись, крилатий вовк залишив на спині три довгі, але неглибокі порізи. Друга атака красномовно вказала на мету звіра: він намагався вирвати з рук людини палаючу квітку папороті, та лише розшматував йому плече.

Чекаючи наступної атаки, закривавлений парубок безжально зім’яв тендітні пелюстки, стискаючи квітку в кулаці, хоч до цього бережно тримав, намагаючись не зруйнувати цієї природної досконалості. Атака не забарилася, а хлопець з останніх сил наніс вовкові удар кулаком, той у відповідь встромив у руку кіготь, розкраявши шкіру від ліктя до зап’ястка.

Васько вже непритомнів від болю і втрати крові, але віддавати квітку наміру не мав. Щоб не дісталася вона нечисті, він підніс її до пораненої руки та швидко, не роздумуючи, голосно виючи від болю, засунув під шкіру у рану на зап’ястку.

Одразу настало полегшення. Від руки по всьому тілу полинув вогонь, тамуючи біль, зупиняючи кровотечу, загоюючи рани. Рана на руці затягувалась на очах, осяяна зсередини яскравим світлом. За кілька хвилин Василько знов почувався здоровим і повним сил, а від жахливих пошкоджень не лишилося навіть шрамів. Тільки на зап’ястку, у якому оселився вогонь полум’яної квітки, проявилося золоте татуювання: сонячне коло, в середині якого рунічний символ папороті.

Чорний пес, який щойно лютував, за мить перетворився на миле цуценя. Він сидів спокійно, склавши за спиною величні крила, і дивився на парубка розумними бурштиновими очима.

Васько звідкілясь знав його ім’я. Це був Симаргл, який в купальську ніч чатував прохід між світами, що з’являвся там, де розквітає папороть.

– Ти мене здивував! – голос в Симаргла був на диво приємним, м’яким і хриплуватим. – Не маючи надприродних здібностей, ти керувався чистим почуттям любові. Вона спрямовувала тебе, надавала сил, загострювала відчуття. І ти переміг. Переміг, вкладаючись сам і не вимагаючи нічого у відповідь. Саме тому квітка обрала тебе. За чисте серце, за безкорисливість, за те, що зміг протистояти спокусі, гніву і власним страхам, за впертість, з якою долав перешкоди і йшов до мети. За це усе ти отримав від неї дуже цінний дар. Ніхто не знає усіх можливостей, які дарує цвіт папороті. Ти й сам не одразу осягнеш їх. Та я впевнений: ти будеш того вартий, адже ти тепер вже не зовсім людина, хоч і не один із нас. Ти особливий. Обраний!

Закінчивши довгу промову, Симаргл змахнув крилами, здійнявся досить високо, а потім, склавши їх, каменем рухнув у прірву.

Ошелешений Васько тільки і зміг, що крикнути:

– А де ж Танюша?