4

****

Чому Василь пішов шукати Танюшу в ліс, він не зміг би пояснити. Просто знав: вона там.

В лісі було темно і страшно: гілки тріщали, пугачі ухали, щось дзюрчало, стогнало, пищало, скавучало, завивало – все породжувало у Васьковій голові первинні дитячі страхи. Але він знав: у цьому страшному місці його маленька Танюша зовсім самотня і беззахисна, тому відсував свої страхи подалі та уперто йшов вперед.

 Та раптом щось відчутно змінилося: запала мертва тиша. Від неї стало ще страшніше, ніж від моторошних звуків нічного лісу. Василько завмер і перестав дихати, вдивляючись в суцільну темряву, вслухаючись у вогку холодну тишу.

Несподівано просто перед ним з’явилася малесенька іскра, і одразу ж зникла. За мить вона знов заяскравіла і так само раптово згасла. Кілька довгих секунд пустотлива жаринка гралася з дурником у хованки, з кожною появою збільшуючись у розмірах. Та от непроглядну темряву розірвав яскравий спалах, який змусив Василька примружитись. Розплющивши очі, він знов припинив дихати. Перед ним була небачена досі краса: тендітна квітка, що розгорнула свої витончені полум’яні пелюстки, розсіюючи темряву навколо.

– Папороть… – прошепотів парубок, побачивши кущ, з якого росте та диво-квітка.

Він безтямно простягнув руку до вогняного суцвіття – і квітка опинилася в його руці.

Що сталося, дурник зрозумів не одразу, тому що йому здалося, що голова от-от має вибухнути – така вона стала велика й важка. Та розуміння наздогнало.

Він звик, що в його голові думок небагато, і всі вони повільні, наче слимаки. А зараз їх було занадто багато. Вони квапились, штовхались, шукали своє місце, прагнули виходу назовні – влаштували справжній безлад. У нього аж голова розболілася від того натовпу думок.

Якийсь час Василько звикав до нових відчуттів, а призвичаївшись, озирнувся. Квітка в руці не в’янула, не згасала, не обпікала, зате дарувала м’яке ненав’язливе світло. І в тому світлі він нарешті побачив ту, кого шукав: Танюшу. Дівчина стояла недалечко, спершись на стару березу та обома руками притримуючи розірвану сорочку. На її вилиці розплився великий синець, а в очах застиг подив і захват.

Несподівано ніч огорнула дівчину сріблястим серпанком, разом з яким вона за мить розтанула.

– Ні! Ні! – парубок кинувся до місця, де стояла Танюша. – Тільки не зникай!

– А я нікуди не зникла, – з-за дерева зробила крок його маленька дівчинка. – Я завжди з тобою.

Він вже простягнув руки, щоб обійняти її, притиснути до себе, але зупинився: щось було не так. Зрозуміти не встиг, тому що з-за спини почулося:

– Васильку! Дякую, що захистив мене від тих покидьків!

Він обернувся – на нього дивилася своїми шалено-синіми очима Танюша. Струснув головою: як таке можливо? Дві?

А збоку вже третя Танюша у довгій до п’ят сорочці простягала до нього свої ніжні ручки:

– Васильку, ти – мій герой!

– Васильку, кохання моє! – четверта.

– Васильку, подаруй мені цю квітку, як символ своєї любові. – п’ята.

Вже десяток однакових Танюш, в однакових сорочках, однаковими голосами говорять про кохання, вони, наче в якомусь моторошному хороводі, щільніше стискають навколо нього коло.

Василько дивився на них і нарешті зрозумів: чистенькі обличчя, рівно розчесане волосся, білосніжні новенькі сорочки – жодна з них не його маленька дівчинка.

– Ви хто? – крикнув несамовито, а гарненькі дівочі обличчя одразу спотворив злий хижий вираз. – Знаю! Ви – погань! Сила нечиста! Мавки лісові!

– Квітку віддай! – по звірячому вишкірилася найближча мавка.

– Чур вам, а не квітку! – заперечив парубок, а мавки відсахнулися.

– Квітку віддай, інакше розтане твоє кохання на світанку ранковим туманом. – розсміялася ще одна мавка.

– Чур вам! Чур! Чур! Чур! – у відчаї кричав парубок, а мавки зникли, наче їх і не було.

****

Якийсь час блукав Василько лісом у пошуках Танюши, підсвічуючи собі шлях полум’яною квіткою папороті, коли перед ним, втомленим та знесиленим, постали ті двоє негідників, яких він нещодавно виваляв в ожині. Стас Жук з розквашеним носом, а Йосип Пилипенко з підбитим оком. Обоє в одязі, пошматованому безжальними кущами.

– Ти диви, хто тут в лісі заблукав! – насмішкувато вигукнув Стас.

– Та це ж дурник дорогу додому не може знайти! – підхопив глузливим тоном Йосип.

– Бідолаха! Заблукав у трьох соснах! – сміявся Жук.

– А де ж загубив ту розпусну кралечку? – Пилипенко зачепив найболючіше.

– Ми з нею сьогодні круто порозважалися.

– Шкода, що ти нам завадив, бо їй дуже сподобалося.

– Вона аж плакала від насолоди!

Васько розривався від бажання натовкти їм пику чи нам’яти боки. Та між цими бажаннями переміг здоровий глузд. Парубок лише схопив однією рукою Жука за барки, підтягнув ближче і прогарчав йому в обличчя:

– Сам ти дурень, якщо думаєш, що повірю твоїм казочкам! Ніколи! Чуєш мене, НІКОЛИ не зрівнятися тобі з нею! У Ташюши в душі – світло, а у тебе – гній! Ти дрібний мерзенний хробак! – а в Стасових очах насмішкою запалало пекельне полум’я, і злий неприродній сміх трубно вирвався з горла мажора-красунчика, змусивши Василя сіпнутися й відпустити його.

– А ти не такий вже і дурень! – запалав звірячими очима Йосип, підхоплюючи моторошний сміх друга. – Може здогадаєшся віддати нам квітку, щоб залишилося те світло при ній, а не розсіялося на світанку разом з нею і ранковою росою.

Ці хлопи лякали Василька все більше диким полум’ям в очах, потойбічним сміхом, ще й на додачу він розгледів у їхніх чупринах короткі чорні ріжки.