1.

****

Василь Степанович Герой, двадцяти трьох років, був би пересічним мешканцем села Вільшани, якби природа не наділила його міцною статурою, сталевими м’язами та богатирською силою. До повного комплекту вона забула додати гострий розум, виділивши його завбільшки з волоський горіх, але з лишком відсипала відвертої щирості, доброго серця та широкої душі. У селі вічно усміхненого здорованя знали як Васька-дурника.

Місцеві підлітки винайшли собі розвагу: підіймати дурника на кпини. А йому що? Він на всі їхні глузливі жарти лише посміхався. Їм же від цього було ще веселіше.

– Слухай, дурнику! Може Герой – то не просто твоє прізвище? – запитав рудий капловухий Артемко. – Може то твоє призначення?!

Васько на це лише задоволено кивав.

– Так, – підхопив худий і довгий, як жердина, Микитка. – Ти ж не герой, а – Супергерой!

– Ти ж оно, який сильний! – додав товстий та неповороткий Шурко.

– Я сильний! – на підтвердження цих слів Васько обхопив величезну каменюку, намагаючись її підняти.

Хлопці лише вголос сміялися над його марними спробами, дивлячись, як той кумедно роздуває щоки та вирячує очі від зусиль. Він же, відірвавши камінь від землі, залишив цю справу і весело підхопив загальний сміх, не розуміючи, що сміються всі над ним.

Якось його удавані друзі черговий раз вирішили випробувати його, Васькову, суперсилу.

– Дурнику, а давай перевіримо, чи ти справді Супергерой? – запропонував Микитка.

– Чи можеш ти так само спритно, як Людина-Павук лазити по стінах? – спитав Шурко.

– Та ні, – заперечив Артемко. – У нас в селі і стін гідних немає, хіба що в сільраді. Краще вже по стовпах. – він вказав на низку дерев’яних стовпів обабіч дороги, поєднаних електричними дротами.

– Васько зможе! – Василь, наче бодібілдер напружив м’язи, виставляючи напоказ кам’яні біцепси.

Під аплодисменти «друзів» та їхнє веселе улюлюкання хлопець поліз на найближчий стовп. Підійматися було важкувато та, опинившись досить високо над землею, відчув, як у вухо його боляче вжалила бджола, хотів відмахнутися, але його заповнив усюдисущий біль від якого врятувала суцільна темрява небуття, куди він провалився.

Хлопці-розбишаки сиділи недалечко на лавці і дружно реготали над зусиллями дурника. Найсмішніше було, коли над головою у того щось заіскрило і він, змахнувши руками, гепнувся у траву з триметрової висоти. Вони хапалися за животи від сміху, а коли за хвилину Васько так і не піднявся, сміх поволі затих.

Друзі вмить підхопилися й підбігли до непритомного парубка. Той лежав на землі, розкинувши руки. Русяве волосся перебувало в повному безладі, а бліде обличчя різко контрастувало з чорним обвугленим вухом.

Над головою щось затріщало, всі троє поглянули вгору і на мить завмерли: вздовж стовпа звисав обірваний кабель, з оголеного кінця якого з тріском вирвалась самотня іскра.

Першим, як найстарший і найрозважливіший, зметикував що до чого Микитка, та вголос видав свій здогад:

– Отакої! Це ж струмом дурника довбануло! – та взяв контроль над ситуацією в свої руки. – Шурко, залишаєшся тут. Будеш слідкувати, щоб нічого не трапилось. Рудик, біжи до Петрівни, скажи, що з Васьком сталося. А я – за фельшеркою.

Артемко з Микиткою розбіглися врізнобіч, лише ледь не зомлівший поряд з дурником Шурко залишився стояти. Його очі округлилися від переляку, а погляд панічно метався між стовпом та нерухомим тілом, тоненькі губи дрібно тремтіли, а товсті пальці нервово смикали заяложену футболку, натягуючи її на круглий живіт.

Минуло лише кілька хвилин, коли з-за рогу на центральну вулицю вибігли високий довгоногий Микитка та дебела дівка з чоловічою фігурою – їхня фельдшерка Галина, але для вразливого Шурка вони здалися вічністю. З іншого боку, в супроводі верткого і прудкого Артемка, квапилася Маргарита Петрівна, Васькова матір. А ще за кілька хвилин в напрямку райцентру пролунала сирена «швидкої», що їхала рятувати безталанного Васька.

****

Село Вільшани простягнулося на кілька кілометрів вздовж єдиної асфальтованої вулиці, її перетнуло півтора десятки коротких вуличок, що з одного боку спускалися до річки, а з другого – впиралися у ліс.

В центрі села був просторий асфальтований майдан. На ньому проводили урочистості до свят, там зупинялися автобуси й маршрутки, що їхали через Вільшани, а ще щонеділі збирався сільський базар.

З одного боку майдану була новенька двоповерхова будівля сільради, а з іншого – довга, наче казарма, школа. Одразу за шкільним подвір’ям та спортивним майданчиком вишикувались в рядок чепурненькі вчительські хатиночки з охайними садочками. В одному з них і мешкали Васько з матір’ю, Маргаритою Петрівною, яка вже двадцять років працювала вчителькою математики.

Вони приїхали в село, коли Васькові було лише три рочки, а юна Рита Герой щойно закінчила інститут і за розподілом була направлена у Вільшанську школу.

Про синового батька лише відмовчувалась, на залицяння чоловіків не реагувала. А прихильників було у неї чимало: і парубки, і вдівці, і самотні, і навіть одружені пороги оббивали. Бо гарною дівкою була Маргарита: очі чорні, як терен, брівки – шнурочки, носик маленький, вуста спокусливі, а сама чорнокоса і струнка, наче тополька. Та єдиним і найважливішим чоловіком в житті для неї став малий Василько.

Коли виявилося, що синочок має розумові відхилення, молода матуся занепала духом, але Василько ріс світлою, доброю і сердечною дитиною та все навколо наповнював теплотою і щирістю, що і материне серце, заспокоювалося.

В селі Маргариту підтримували: учні допомагали та їхні батьки, адже самотній жінці з малою хворою дитиною було непереливки жити в селі, де господарство завжди потребувало рук. Василька ж односельці сприймали дуже тепло, хоч і сміялись, і кепкували, і глузували з нього, але без злості. Його навіть дурником називали якось… лагідно.