Перед брамою

Туман обіймав світ, стираючи обриси часу і простору. Я стояла біля важких кованих воріт, чорних, мов ніч, і холодних, як дотик смерті. За цією брамою здіймалася у небо церква: біла, тиха... Ніби в терплячому віковому очікуванні. І я знала, що мені туди не можна. Моя межа проходила тут, по кордону окресленому кованою огорожею, на варті між світами.

Повз мене проходили солдати. Наші хлопці в обгорілих, промоклих від роси одностроях, із землею на берцях. Вони крокували строєм, упевнено і спокійно, немов ішли не в невідомість, а туди, де на них чекають усі відповіді. З туману вони з’являлися і в тумані зникали, перетинаючи ворота, ніби їхня дорога була прокладена тільки в один бік. Потік не закінчувався…

І раптом серед нескінченного потоку зморених людей я побачила ЙОГО!

Мого чоловіка…

Він ішов так само, як і всі інші: рівно, зосереджено, не зупиняючись. Але на мить наші погляди зустрілися. Його очі світилися спокоєм, що ранив мене сильніше, ніж будь-який біль. Він посміхнувся  легко, безтурботно, ніби говорив: «Не хвилюйся, усе добре». І підняв руку, махнувши мені, наче прощався.

Ні! Цього не могло статися! Я не не могла допустити того, щоб він також розчинився в цьому тумані!

Коли рука чоловіка знову опустилася, він уже майже торкався воріт. Серце моє зупинилося, а тоді вибухнуло силою, про яку я й не здогадувалася. Я кинулася вперед і вчепилася в його одяг, зупиняючи, не дозволяючи крокувати далі. Холодна вогка тканина під моїми пальцями, дихання туману в легенях, і відчуття, що сама смерть стоїть за спиною, чекаючи, коли я відпущу — все це промайнуло в мені за мить.

— Не йди… — ледь чутний шепіт вирвався з мене. — Не зараз!

Коханий зупинився. І вперше в його очах промайнуло щось інше. Сум? Подив? Згадка про життя?
Туман клубочився над нами, ворота ледь поскрипували, а нескінченний стрій солдат ніби розчинився у тиші. У цю мить усе вирішувалося…