Глава 41. Щиро закохані

Анфіса

Серце шалено калатало не в змозі нормально реагувати на почуте. Думки метались у первозданному хаосі, примушуючи втікати всі раціональні ідеї, які не побоялись втрапити в безлад моєї переляканої свідомості. Ноги безперестанно несли моє виснажене переживаннями тіло вперед – до мети. Хоч востаннє, але побачити Віка. Чому мені так нестерпно хочеться побачити нахабного блондина? Сержеве «захворів» викликало багато сумбурних почуттів. Що з ним сталося? Вранці ж у нього було все добре, навіть, аж занадто добре. Хоча це було до того, як я, в черговий раз відштовхнула його.

Моя скажена свідомість малювала всілякі жахастики, які могли трапитися з ним. Я була повинна, просто зобов'язана подякувати Віктору за мого любого Абрикосика. Прощальні слова, сказані мені в спину Мілою і Сержем, я просто не почула. Розмови проходили повз вуха дзюркотливим струмком без сенсу і значення. В цей момент існувала тільки я із своїми мріями, бажаннями, метою. Натхненний монолог душі перервало раптове падіння в снігову кучугуру.

Це допомогло трохи отямитись і озирнутися навколо. Сніг холодом обпік долоні. Тілом поповзли мурашки ознобу. Мені якимось дивом вдалось видертись із замету. Я оглянула розсіяним поглядом околицю. Мені в очі жовтою плямою кинулась маршрутка з потрібним номером, котра невпинно і невблаганно від’їжджала геть. Її дверцята ще не зачинились.  Але я неодмінно повинна встигнути...

Анфісочко, кілька нещасних метрів! Ти повинна пробігти зовсім трохи, щоб зустрітись з Віком і подякувати йому за все. Я зірвалась з місця і в останній момент застрибнула в маршрутку. Я не пам'ятаю, як пройшла поїздка. В свідомості залишились тільки розмиті силуети, обличчя і голоси. На щастя, в одній із кишень шубки затаїлось кілька дрібних купюр, тому від ганебного звання безбілетного зайця була позбавлена.

Вистрибнувши на зупинці, відразу помчала до вхідних дверей клініки. Я була дуже здивована, коли мені дозволили провідати хлопця прямісінько в палаті. Можливо, в глибині душі, мене ятрили сумніви. Все йшло аж занадто гладко. Я думала, що довгими криками і причитаннями, випрошуватиму хоча б хвилинну зустріч із Віком. По дорозі до палати в моїй уяві з’являлися страшні картинки, де безжиттєвий Вік під’єднаний до всіляких апаратів, що пищали. Холод і безжиттєвість почали давити на нерви.

Я нерішуче ввійшла в стерильно-білу кімнату. Звичайна палата без різноманітних пристроїв, де на одному з ліжок лежав Вік. Біля його ліжка стояла крапельниця, з якої живильна рідина поступово переливалася в організм. Серце тривожно затьохкало в передчутті невідворотної біди. Я підбігла до ліжка і сіла поруч із Віком. Здавалось, він спав. Я міцно схопила його долоню льодяними пальцями. Я нарешті усвідомила, що турбуюся за нього, адже причиною його поганого самопочуття була саме я. Учора саме через мене він валявся в найбільшій кучугурі снігу, а сьогодні — виспівував на морозі серенади. Я винна в тому, що зараз він помирає. Кілька гарячих сльозинок скотилось по моїх щоках і впали на обличчя Віктора.

— Розумієш... Я винна перед тобою... Занадто винна... Віку, не варто платити своїм життям за кохання, якщо з тобою щось станеться, то я опинюся посеред океану болю і каяття. Ти мені вже почав бути трохи не таким ненависним. Якщо ти впораєшся з хворобою, то я не проти сходити з тобою на побачення. На справжнє побачення. Спасибі за Абрикосика... Я тобі дуже вдячна. І за ялинку також... — я намагалась говорити послідовно, але це не вдавалось, – Вибач за мою негідну поведінку. Чому ти не відповідаєш? – відчайдушно запитала я в нерухомого блондина. В пориві гарячих відчуттів я схилилась над ним і раптом поцілувала.

Мабуть, я думала, що Вік стовідсотково отямиться від такого неочікуваного і для мене вчинку. Його рука обійняла мене за талію, а губи продовжили мій відчайдушний вчинок. Я давно цього хотіла. Щоб знову і знову він мене обіймав. На вустах горів присмак медової надії і полинового смутку.

— Ти мене вже не так сильно ненавидиш? – у його блакитних очах танцювали іскорки сміху.
— Я в розпалі почуттів могла наговорити будь-чого, – ніяково посміхнулась я.
— І за твого домашнього монстра?
— Абрикосик – милий кролик, – я відсунулась від Віка і взяла його за руку, – Як ти себе почуваєш? Сподіваюсь, тобі вже краще? – поцікавилась, щоб перевести тему в інше русло.
— Мені завжди краще поруч із тобою. Я щиро тебе кохаю, Анфісо, якщо ти цього ще не зрозуміла, – на його губах з'явилась іронічна посмішка.

Мені не хотілось нічого відповідати. З Віктором все гаразд – а це найголовніше.

— Я впевнений, що мені стане краще, коли ти підтвердиш свою обіцянку на одне побачення зі мною. Можливо, саме там ти поцілуєш мене втретє... Хоча від ролі Баби Яги мені теж не хочеться відмовлятись. Кумедно виходить, думаю глядачам сподобається, – я із замріяною посмішкою слухала його слова. Я була щаслива, що він живий і йому краще.

— Я рада, що ти почуваєш себе краще... — зашарілась я, – Якщо я пообіцяла, то схожу з тобою на побачення, – я відвернулась, прикривши яскраво-червоні від незрозумілого збентеження щоки.
— Післязавтра ми підемо на каток, – заявив Вік, – Я планував тебе туди зводити ще тоді, коли написав листа.
— Що? – здивувалась я, – А як же твоя хвороба? Тобі потрібно лежати! – оптимізм цього блондина просто вражав.
— Зі мною нічого непоправного не трапилось. Аналізи в нормі, просте переохолодження, температура починає спадати. Батьки чомусь перелякались і влаштували мені ось це, – відмахнувся він моїх тривог, демонструючи під’єднану до крапельниці руку, – Он, поглянь на тумбочку. Скільки пігулок і мікстур я бачив лише в аптеці. Хотів би я також піклуватися про когось, робити щасливим, дарувати кохання…

Декілька секунд ми сиділи мовчки, хоча, здавалось, слова були не потрібні.

— Побудеш ще трохи зі мною? – лагідно запитав він, проводячи кінчиками пальців по моєму зап'ястку. По руці ніби промайнув електричний струм тепла.