Глава 40. Тяжкий удар

Анфіса

— Фісочко, заплющ очі, – попрохав мене набридливий блондин.
— А сенс? Мені ж не слід очікувати чогось більшого від засохлих анемон. Ти ж нічого в квітах не розумієш, – пафосно хмикнула я.

Зіскочивши із машини, Віктор весело посміхнувся. Він тримав у руках згорток, але поспішно заховав його за спину, щоб я навіть по обрисах не змогла зрозуміти, що там. Одне я розрізнила точно – це був не букет. Низ пакунку швидше нагадував горщик.

— Що це? – здивувалась я. Такого сюрпризу від хлопця я аж ніяк не очікувала.
— Заплющ очі. Сюрпризи так не робляться, – нас із блондином розділяв тільки крок. Його блакитні очі вичікувально дивились на мене.

Ми б ще довго гралися в переглядування, якби не маленький вихор снігової заметілі, створений швидким від'їздом пожежної машини. Інстинктивно я зажмурила очі, в цей самий момент мені в руки потрапив важкенький пакунок. Машинально я обмацала його нижню частину. Це дійсно був горщик, але який «гідний представник флори» пустив у ньому свої корінці – невідомо. Фіалка-мутант, котра важить, як дві цеглини? Ще одна пальма?

— Фісо, достатньо жмуритись. Невже ти боїшся мого презенту? – руки Віка ніжно погладили мої долоні.
— Чого тут боятись? – хмикнула я, кидаючи на нього погляд з-під вій.

Віктор почав хутко розв'язувати стрічку на непрозорому пакунку, який захищав презент від моїх зацікавлених поглядів.

— До кінця розгорнемо в гуртожитку, а зараз можеш просто помилуватись подарунком, – запропонував співрозмовник.

Я з цікавістю заглянула в середину.

— Вау! – я не очікувала, що там буде таке... Блакитна маленька ялинка з пухнастими лапами привітала мене розкішним хвойним ароматом.
— У тебе є кріль, а до нього ще потрібна ялинка. Веселих свят, моя люба Фісочко, – він легенько поцілував мене у щічку. Але я дуже цьому не опиралася, адже чомусь мені це подобалось, коли він поводив себе так... Дбайливо, лагідно, нормально врешті-решт. Можливо, ці владні герої поводять себе саме так, коли їм розтопити серце і вицідити з нього всю отруту?
— Дякую за святковий настрій, – мило посміхнулась я.
— Побажання гарних свят ніколи не завадять, – його погляд чомусь змушує тремтіти мою душу, – Якщо потрібно посадити ялинку біля гуртожитку або відвезти до твоїх батьків на вічне проростання, то можеш попрохати моєї допомоги, – запропонував цей нахаба.
— Ми ще не в таких відносинах, щоб знайомити тебе з моїми батьками, – відрізала я.
— А я б хотів. Можливо, саме твої тато з мамою умовлять тебе придивитись до моєї персони, – на його губах розтягнулась звична нахабна посмішка.
— Навіть не сподівайся, — раптом я отямилась і знову почала свою колишню гру, — Віку, я тебе щиро...
— Кохаєш, – перервав мою запеклу промову блондин.
— Промах. Ненавиджу, – дикою кішкою прошипіла я, – Ялинку не віддам, – я круто повернулась на підборах. У відповідь мені почувся тихий сміх.
— Скільки ти від мене будеш бігати?
— Вічно, – не повертаючись, відповіла я.

Я повернулась у кімнату, де на мене з нетерпінням очікувала Міла. Вона поводила себе, як справжнісінька тигриця, походжаючи кімнатою. День проходив ніби мимо мене, адже Вік... Чому він не побіг за мною? Чому не зупинив? Не обійняв? Що означав його сміх? Він глузував наді мною? Остаточно розчарувався в почуттях до мене? Він мені не дуже то й заважав. А якщо Вік зараз обіймає іншу, забувши про мене? «Скільки ти від мене будеш бігати?» – слова Віктора єдиним потоком паніки циркулювали у свідомості. У відповідь відлунням вчулась моя відповідь: «Вічно». Я чомусь накручувала себе кожної хвилини. Не могла забути останню фразу Віктора. Вона отруйною голкою проштрикувала серце. Мені не під силу було просто пошпурити свої жахливі фантазії в дальній закуток моєї душі. Цілісінький день я пролежала в кімнаті, перебуваючи в прострації. Нарешті, після обіду я запропонувала подрузі прогулятись парком.

— Невже не придумала цього раніше зробити? День мучишся, як папуга в клітці, а над вечір просишся на прогулянку. Не закохалась часом в одного нахабного блондина, який за три роки знайомства встиг вичовгати декілька придверних килимків частими візитами в нашу скромну обитель, але чомусь сьогодні навіть не помчав доганяти одну рудоволосу психологиню, – голос Міли нагадував алмаз, який, прорізаючи скло обману, планував дістатися до дорогоцінної правди.
— Мені ж подобається Ден, – машинально відповіла я, хоча б і сама не повірила своїм тихим невпевненим словам. Подруга тільки розуміюче посміхнулась і підморгнула мені. На моїх щоках розцвів зрадницький рум'янець, видаючи щирі почуття нажаханого висновками серця: мені насправді подобався Вік.

Ми з Мілою вийшли на вулицю. Повітря просякло свіжістю вечора, але це мене аж ніяк не заспокоювало. Я летіла алейками парку в надії зустріти Віка із Сержем. Знала, що хлопці часто ввечері гуляли саме тут, насолоджуючись приємною розмовою і компанією один одного. Раптом я помітила знайому фігуру на лавочці. Побігла вперед, тягнучи за руку здивовану і чомусь занадто мовчазну подругу. Ледве декілька разів не навернулась, поки не добігла до пункту призначення.

— Серж, а де Вік? – я присіла на лавочку поруч із сумним хлопцем. Шатен нервово поглянув на мене:
— Вік у лікарні. Йому раптом стало зле. Я не знаю, що з ним, – пошерхлими губами прошепотів співрозмовник.

Міла перелякано охнула.
«Мій Віктор при смерті» – чомусь така думка підступною гадюкою заповзла в розум і поволі почала сповивати серце слизьким коконом безнадії.
— Ні, цього не може бути, – крик протесту трансформувався в хрип істоти, життя котрої – пелерина чорної безнадії і самотності.
— Тримайся, Фісо, все буде добре, – подруга присіла поруч зі мною і обняла мене за тремтячі плечі, – Не накручуй себе.
— Я сподіваюсь на те, що Вік швидко одужає, – спробував втішити мене ще й хлопець.
— Я... — сльози градом котились із моїх очей.

Я шалено затиналась. Рішучим жестом я витерла з обличчя солону вологу і рішуче заявила:
— Я повинна подякувати йому за визволення Абрикосика. І за ялинку також. Я не дозволю йому померти без моїх вибачень, – слова злетіли з моїх вуст, ніби прорізаючи золотими нитками мені шлях у майбутнє, – Серж, я можу попрохати в тебе адресу клініки та номер палати?