Глава 39. Останній шанс на взаємність

Анфіса

Хто хоче прокинутись ранком вихідного дня від співу за вікном? Скажімо, пташкам така наруга над барабанними перетинками дозволяється. А от зухвалим блондинам – аж ніяк. Він знахабнів співати з самісінького рання, коли навіть півні ще очей не продрали. Вісьма двадцять п'ять. Такий невтішний факт зафіксував мій мозок, коли погляд сковзнув по циферблату настінного годинника.

Я навіть невільно заслухалась ранньому концерту, який влаштував в мою честь Вік. Хлопець досить-таки таки непогано співав. Добре, кривлю душею. Він прекрасно співав. Його голос закрадався в найпотаємніші куточки серця, змушуючи його довіритись і відповісти взаємністю на щирі почуття Віка. Що за нікчемні думки приходять мені в голову? Я потерла лоб, щоб прогнати нісенітниці зі свідомості. Ривком сіла на ліжку.

— О, ти нарешті прокинулась, – привітала мене подруга, яка сиділа на підвіконні, – Нарешті в суботу нема занять, але виспатись ніхто не дозволяє. Так, Фісо? – Міла позіхнула, прикривши рота рукою.
— І довго він уже тут? – поцікавилась я.
— П'ять хвилин, як мінімум. Ти ще довго спала, – відповіла дівчина, – Ось, підійди до мене. Ти ще такого не бачила.

Я зіскочила з постелі, зняла зі спинки стільця халат і накинула поверх піжами. Коли наблизилась до вікна, то обімліла від шоку. Третій поверх – непроста штука. Щоб співати серенади прямісінько навпроти нашого вікна, потрібно бути таким вигадником, як Вік. Хто б іще з повна розуму вирішив би вдертись на пожежну машину і з неї завивати зізнання в коханні.

— Не очікувала такого, – підмітила я, – І він не боїться повалитися вниз?
— А чого тут боятись? Зима ж. Навколо кучугури. А якщо впаде – сніг невелика біда. Якщо доведеться відкопувати, то може й нам стежину розчистять, щоб краще з гуртожитку вибиратись, а то за ніч так снігом замело територію... — раптом монолог Міли перервав чийсь шалений крик:
— Злізай, халамиднику! Достатньо спокій мирних вахтерок порушувати! Що ти собі надумав? Брись звідси, вільний порушнику мого розпорядку дня! – від вереску вахтерки аж скло завібрувало. Хто тут був вільним порушником – не вдалось з'ясувати до кінця. Ті, хто не прокинулись від художнього співу Віка, обов'язково підскочили, почувши дикі крики вахтерки. Думаю, цей ранок весело почався не тільки для нашої кімнати.

— Я не можу припинити, адже кохана дівчина ще не усвідомила глибину моїх почуттів, – цей нахаба махнув рукою в бік мого вікна.

Ми з Мілою завбачливо відсахнулись від вікна.

— Так хай виходить згідно розпорядку! Якщо твоя халамидниця не вмовить тебе припинити співати, то вилетить з гуртожитку. Так, хто тобі потрібен? — скомандувала вахтерка.

— Мені потрібна тільки одна. Вона така вогненно-руда з очами, які розсипають зелених бісенят. Вона здається милою, але в душі – справжнісінька бестія, – спасибі Віктору на слові.

За такою характеристикою тільки злочинців шукати, а не симпатичних наївних студенток, які мило кліпають оченятами, скоївши небачену капость ближньому.

— Знову Анфіса? Я ще пам'ятаю кроля! Вниз! – лунало з-за вікна, – А ти, хлопче, припиняй свій вереск!
— Пахне смаленим, – трагічним шепотом промовила подруга. Я ствердно кивнула.
— Доведеться іти, тримай за мене кулачки, – попрохала в Міли.
— Буду кидати з вікна квіткові горщики, щоб відволікти їх від твого катування, – шатенка міцно мене обняла за талію і притиснула до себе.
— А коли квіти закінчаться, то покличеш знайомих, щоб допомогли використати пальму, як головну зброю для захисту від кривдників, які посміли образити твою подруженьку? – посміхнулось я. У відповідь сусідка тільки розсміялась.
— Готуйся до нерівного бою з вахтеркою. Ох, же Вік зміг її роздраконити з самого ранку, – благословила мене на подвиги Міла.
— Вже біжу, – хмикнула я, скидаючи халатик і натягаючи поверх піжами звичайний одяг,— Побажай мені успіху, – з такими словами, застібаючи гудзики на шубці, я вибігла з кімнати.

Пролетіла сходами на перший поверх і кулею вилетіла на вулицю. Вік з вахтеркою вже чекали на мій прихід. Перший звично прихилився до блискучого червоного боку пожежної машини. А друга стояла, підперши руками боки, і вистукувала кирзовим чоботом похоронний марш моїй надії продовжити життя в гуртожитку.

— Ви, як, самі розберетесь чи запросити поліцію на горнятко чаю? – поцікавилась нашою думкою сувора вахтерка.
— Самі, – рішуче промовила я.
— Вона права, – Вік підтримав мене згодним кивком.
— Я покину вас до з'ясування відносин. І ще. Щоб до мого повернення машини тут не було, – наказала вона, ховаючись у теплі.

Нарешті ми з Віком залишилися вдвох. Ну як удвох? Не рахуючи пожежної машини з водієм і кількох десятків очей, які виткнулися з вікон гуртожитку.

— Що ти хотів? – запитала в хлопця, – Що ти хотів цим добитись? – я сформулювала чіткіше питання.

Ранній підйом з ліжка давався взнаки. Я мріяла хоч трохи відпочити сьогодні, але цей нахаба майстерно, за відпрацьованою звичкою, все псував. Якщо говорити начистоту, то я хотіла подякували однокурснику за визволення Абрикосика, але не зараз. Я була зла на Дена за підступний обман, але на Віка ще більше – за незапланований підйом з теплого ліжка на мороз. Гнів дрібними голочками адреналіну, пробіг по судинах, зігріваючи, закип’ячуючи кров.

— Фісочко, я планував тебе порадувати, – посміхнувся супротивник у запеклій боротьбі за мій душевний спокій.
— Ти мене міг би порадувати чимось не таким гучним ... — я хотіла сказати якесь болюче слово, але Вік мене обірвав на пів слові:
— Подарунком, – запропонував він.
— Біжутерія?
— Фісочко, ти що говориш? Звісно, ні. Я ж прекрасно знаю твої смаки. Я подарую тобі гідного представника флори, – відповів хлопець, відступаючи на крок.

Його інтуїція допомогла йому врятуватися, адже в цей самий момент Міла засигналила руками і відправила в короткий політ горщик із засохлою фіалкою. Він із свистом полетів униз, розрізаючи повітря. Дівчина точно не хотіла поцілити у мого залицяльника, адже цілилась трохи вбік, однак такий маневр (на її думку) допоміг би розрядити між нами напругу. Віктор машинально простягнув руку. Саме в його розкриту долоню і приземлився маленький горщик.