Глава 38. Обман на кожному кроці

Віктор

— Віку, що ти тут робиш? – у мою свідомість потоком обурених слів увірвався голос Фіси.
— Вирішив зайти, поцікавитись твоїми справами, – відповів я.

Потрібно детальніше розібратись із ситуацією. Можливо, у голову цього негідника ще не прийшла ідея присвоїти мого кроля. Подивимось. Ще є шанс все виправити. Чому я ще продовжую сподіватися на те, що все складеться успішно? Чому я раніше не знав, що в моєму серці живе такий невиправний оптиміст? Кохання до цієї рудоволосої прекрасної дівчини остаточно звело мене з розуму.

— В гості нормальні люди без подарунків не ходять, – різко промовила дівчина.
— Тобі не вистачає кольє з діамантами в оправі з рубінів? – поцікавився я в дівчини.
— Мене бісять такі твої слова! І ти це прекрасно знаєш! Я говорю зовсім не про те. Я маю на увазі Абрикосика, – хмикнула Анфіса.
— Кріль утік... — хотів промовити я, проте дівчина не слухала:
— Ти його міг купити ще день тому, щоб припинити його страждання в неволі клітки. Я тільки позавчора ввечері на своїй сторінці оголосила збір коштів на покупку Абрикосика. Виявляється, він належить до цінного виду, тому ціна викупу перевищує кілька тисяч. Якби кожен скинувся хоч по п'ять гривень, то ми б визволили кролика із неволі. На жаль, моїх збережень не вистачило. А мій любий Ден відразу побачив моє оголошення і вирішив подарувати мені кролика. Віку, я зрозуміла, що ти – бездушне поліно. Ти відразу зненавидів таке миле кроленя! Я дуже вдячна Денису за такий подарунок. А ти  вмієш дарувати мені тільки безжиттєві, нікому не потрібні брязкальця, – Фіса в запалі почуттів поцілувала Дена в щоку. Від такого видовища мене аж пересмикнуло.

Денис вирішив вставити в нашу розмову і свої п’ять копійок:

— Як тільки я дізнався про долю вухастенької шиншили, відразу викупив, щоб вона більше не страждала за гратами, — очі Дена світились неприхованим злорадством.
— Фісочко, насправді, це я купив тобі цього кроля. Залишив його в кімнаті Сержа, але вухатий утік, – спробував переконати кохану, яка нахабно ігнорувала мою думку, – Опам’ятайся, ти вже один раз зробила неправильні висновки щодо автора послання. Він просто не міг додуматися до такого. Бачиш, яка у нього фантазія? Він постійно приходить з однаковими квітами, мабуть, замовив оптову партію, щоб було дешевше.
— Я вже сита твоїм безкінечним обманом. Віку, май хоч краплю совісті і благородства, щоб признатись собі в тому, що поступово програєш, – красуня спробувала проштрикнути моє серце кинджалом, зітканим із нематеріальної сили жорстоких слів. Віддаю їй честь, перчинка не промахнулась і влучила прямо в «яблучко».
— Я не відступлюсь, Фісо. Дене, бажаю успіху кролику, якого ти в зв'язку незнанням і неосвіченістю називаєш вухастенькою шиншилою. І тобі, моя обманута Фісочко, раджу розкрити очі на правду, а не видавати бажане за дійсність, – я круто розвернувся, готовий покинути цю непривітну компанію, як мене зупинив оклик Дениса:
— Я не називаю кроликів шиншилами.
— А я не схожий на агенцію зі збору коштів на лікування молодих склеротиків. І ще, Дене, – я через плече глянув в очі хлопця, – Запам'ятай, що кохання не купити обманом. Брехня – така штука, що завжди краща від правди, але завжди спливає назовні. Ти не придбаєш за брехню прихильність дівчини, а тільки зруйнуєш нещодавно збудований фундамент довіри. Прекрасного вам дня самообману, – побажав, зачиняючи за собою двері.

— Що ти мав на увазі? – кинула запитання мені вслід Фіса, але відповідати не було сенсу.

Вона не сприймає моїх слів. Я тільки погіршу ситуацію. Фіса все зрозуміє. Потім. Зараз я не хочу з нею сперечатись. Не можу. Не хочу. Не планую. Не сподіваюсь. Скільки «не» нас завжди розділяє. Я вже не впевнений, що зумію завоювати серце своєї шаленої бестії з перцем. Але здаватись – остання справа. Потрібно боротись. Але де знайти ідеї? Тим часом я вийшов на вулицю і стрімко закрокував вперед, не розбираючи дороги. Але ж у мене ще була одна ідея. Та, котра зародилась у глибинах підсвідомості під час святкування підставного Дня народження Сержа. Раптом якийсь вихор налетів на мене і ледве не збив із ніг. Я машинально схопився за цю істоту.
— Любий Вікусику, я так сумувала без тебе, – я впізнав голос Еві.

Не даючи мені й миті, щоб отямитись, вона мене поцілувала. Краєм зору я побачив спалах фотокамери. У кущах сковзнула якась тінь. Почувся шурхіт снігу, який посипався вниз. Силою мені вдалось відсторонити збуджену брюнетку в сторону.
— Що ти твориш? – розгнівано запитав я, пронизуючи дівчину суворим поглядом.
— Ми ж зустрічаємось, – широко посміхнулась вона, – Мені закортіло помістити фотографійку в сторіз. Тому я попрохала декого клацнуть нас.
— Кого? – продовжував допит я. Серце тривожно калатало.

Я дуже не хотів, щоб це фото побачила Фіса.

— Хм, а тобі не без різниці? – дівчина почала загравати зі мною.
— Я не хочу, щоб знімок потрапив в Інтернет, – заявив я.
— Мій котик, – промуркотіла Евіана, проводячи нігтиком по моїй щоці, – Не хоче, щоб фотографійку його кицюні ніхто, крім нього, не побачив.

Такої відповіді я точно не очікував почути, тому випав в осадок.
— Еві, чому ти думаєш, що ми зустрічаємось? – з підозрою поцікавився в однокурсниці.
— Ми ходили з тобою на побачення. Ти мене поцілував. Хіба цього не достатньо? – муркнула брюнетка.
— Це не показник. Ми не зустрічаємось, запам’ятай на майбутнє, – хмикнув я, відстороняючись від настирної співрозмовниці.
— Ти сьогодні поводиш себе, як справжнісінька бука. Зустрінемось пізніше, – сонячно посміхнулась Евіана, покидаючи мою компанію.

Зітхання мимоволі зірвалось із губ, розчиняючись в повітрі хмаринкою туману. Життя повільно, але цілеспрямовано заганяло мене в глухий кут, однак мозок не дрімав, генеруючи нові варіанти виходу із скрутного становища. Напевно, сьогодні я ніяк не вийду за межі гуртожитку, хоч самому переселяйся ближче до друзів. Я пішов по звичному маршруту знову в кімнату Сержа. Я зроблю так, щоб моя рудоволоса бестія якомога довше не бачила цієї фотографії.