Глава 37. Привіт, Абрикосику!

Анфіса

Сьогодні мені довелось дещо дописати після лекцій, тому я трохи затрималась. Попрохала Мілу не очікувати на мене. Подруга пообіцяла порадувати мене саморобною картоплею фрі, щоб трохи притупити наслідки постійних стресів. Не сумніваюсь, що під час її диких експериментів Кірюші доведеться через динамік розважати анекдотами свою дівчину. Швидко впоравшись із усіма справами, я поспішила додому. Сьогодні, як і вчора, наше тренування по театральному перевтіленню в казкових персонажів відмінили.

Виявилось, що Лариса Петрівна захворіла, тому не може поки що з нами займатись. Зате за сьогодні морально відпочила від нав'язливої компанії занадто нахабного блондина. А то мене вже виснажили його витівки і задумки, що намагались звести мене з розуму. Я ще ніяк не могла відійти від учорашнього побачення, котре на мікроскопічний міліметр змінило моє ставлення до Віктора. Цього я ніяк не могла винести і стерпіти. Це була ніби моя особиста образа, слабкість, яку я випадково допустила і повинна була її викорінити з серця. Оповита рішучими думами, я ввійшла в хол гуртожитку.

— Брись звідси, погань вухата! – такого шаленого крику вахтерки аж ніяк не очікувала, тому здригнулась від несподіванки.

Крики і тупіт стрімко наближались, а я стояла прямісінько на їхньому шляху. З-за року надзвичайно швидкою кометою вибіг вгодований рудий кріль. Він підстрибом підбіг до мене і зупинився в кількох сантиметрах. Моє серце шоковано завмерло, з губ зірвався тихий зойк. Кріль запряв вусами. Його карі очі сяйнули впізнанням. Вушка заворушились у збудженні узнавання, ніби прохаючи порятунку.

— Абрикосику! – я присіла і відкрила обійми для мого рудого красеня, – Йди до Фісочки на ручки.

Кролик, наблизившись, принюхався і без вагань стрибнув у мої обійми. Я міцно обійняла Абрикосика і почала його лагідно гладити. Пухнасте створіннячко почало кумедно стукотіти зубами. Від всеохоплюючого щастя я щиро посміхнулась. В цей момент на сцену вибігла вахтерка. Енергійна бабця, яка звикла до шалених витівок студентів, бадьоро розмахувала шваброю, на якій похмуро теліпалась мокра ганчірка. Я піднялась на ноги.

Ледве вдалось, натиснувши на жалість бувалої охоронниці правил, упрохати залишити кролика собі. Я не знаю, звідки в коридорі узявся мій любий кролик, але я була щиро вдячна тому, хто визволив і приніс Абрикосика. Можливо, загадковий він або таємнича вона збирались сьогодні віддати мені цього красеня, але рудий пустун успішно утік у самостійні мандри коридорами гуртожитку. Я підхопила кролика на руки і понесла у свою кімнату.

— Абрикосику, який ти гарнюній, – шепотіла різні приємності улюбленцю, глядячи його по оксамитовій шубці.

Кролик був цілком зайнятий поїданням листка капусти, однак на мої доторки відзивався смішним ворушінням вухами. Нашу ідилію порушив стук у двері.

— Заходьте. Не зачинено, – мені так не хотілось відриватись від споглядання кролика, що я запросила гостя ввійти, навіть не встаючи з ліжка.
— Привіт, – у кімнату завітав Ден з букетом таких самісіньких червоних троянд.

Хм, після вчорашнього непорозуміння, чесно, не сподівалася більше його побачити. Міла права – моєму залицяльнику не вистачало самої крапельки оригінальності Віка. Брюнет робив вигляд, ніби вчора нічого особливого не сталось.

— Я рада тебе бачити, – щиро посміхнулась я, – Випадково не від тебе втекло це миле створіннячко? Я думаю, що ти б зміг зробити мені таку приємність, подарувавши Абрикосика? – раптова здогадка сягнула невеликою зіркою в моїй свідомості.
— Фісо, ти права, – з широкою посмішкою промовив хлопець, – Як ти здогадалась?
— Ти ж захотів зробити мені приємність, – відповіла я, кидаючись Денису на шию, – Моє серце все це відчувало.
— Знаєш, Абрикосик – така мила вухастенька шиншила... — затинаючись говорив хлопець, обіймаючи мене.

Проте в цей момент я не дуже вслухувалась у його слова, тому не помітила обмови. В цю секунду хтось занадто безцеремонний відчинив двері. Ще до зустрічі з візитером очима, я вже знала, хто вирішив мене відвідати.
 

***
 

Віктор

Фантазуючи в думках, як вручатиму Фісі те дике створіння, яке через велику помилку природи стало травоїдним гризуном, я ввійшов у кімнату Сержа. Саме там я вчора залишив ящик із кусючою реінкарнацією тиранозавра.

— Як там проживає моє чудовисько? До Фіси ще не попросилось? – з порогу весело запитав я. Серж із похмурим виглядом сидів на підлозі. Його обличчя вражало блідістю. Біля кращого друга сиротливо височіла прогризена коробка, в якій я залишив кроля.

— Його в кімнаті немає, – сумно відповів хлопець, – Розумієш, я зранку запізнювався на пари і вискочив, навіть не зачинивши двері. От вухатий і втік. Бачиш, у що перетворилася коробка? Ми з хлопцями весь гуртожиток обнишпорили, а його нема. Як крізь землю провалився, – продовжив говорити Серж, опустивши очі.
— Це не значить, що його не міг прихистити хтось із студентів... — задумливо пробурмотів я.
— Кріль міг просто знайти Фісу, – осяяння нарешті черепахою приповзло до друга, – Я побіг. Запитаю в дівчат.
— От не висувай таких хибних версій, що ця тваринка почне шукати Фісу. Серже, тобі нічого не потрібно робити. Ти ж не винен, що цьому монстру набридло сидіти в коробці і він вирішив знайти собі їжі. Я походжу по гуртожитку і порозпитую сам. Я повинен був ще вчора забрати його у тебе, однак плани несподівано помінялись. Спасибі, що вчора подивився за кусючою тваринкою.

— Але ж кріль утік, – розгубився друг.
— Нічого. За межі гуртожитку він не зміг утекти. Все можна виправити. Сприймай це як нову пригоду. Хіба ти переселився в гуртожиток не для цього? Я тоді піду в кімнату Фісочки і запитаю про долю того вухатого монстрика. Відчуваю, що вони зустрілися, і зараз дві руді істоти мирно валяються на ліжку. Пока.
— Успіху. Вибач ще раз, що не вгледів за подарунком. Бажаю успіху у пошуках.