Глава 30. Обрати подарунок

Віктор

Я й сам не розумію, що призвело до чергової сварки. Мабуть, всі емоції накопичувались протягом останніх років. Будь-яка наша зустріч неодмінно перетворювалась на поєдинки кішки з собакою, де кожний не бажав поступатися, з шаленою завзятістю захищаючи власну територію. Майже завжди ми розбігалися в різні сторони, щедро посипаючи один одного образливими словами.

Ми з Фісою познайомились на першому курсі на новорічній вечірці. Тоді і спалахнула іскра між нами. Найбільше я прагнув, щоб це була іскра кохання, однак ця підступна іскра запалила зовсім інше вогнище – між нами виросло величезне багаття ненависті. З кожним днем наші діаметрально протилежні почуття набирали оберти. І сьогодні я не стримався, не зміг більше стриматись – прорвало греблю, я загинув у смерчі емоцій.

Коли Фіса помчала від мене і опинилася на шляху руху автобуса, який не встигав загальмувати чи звернути в сторону, то я ледве не зійшов з розуму. Найбільше мене лякало те, що це я у всьому винен. Мої слова примусили дівчину якнайшвидше втікати від мене, не вибираючи дороги. В моїй уяві яскраво постала рудоволоса дівчина на обледенілому шосе. До кінця не усвідомлюючи своїх дій, я на якихось інстинктах помчав на порятунок і ледве встиг вихопити її з-під транспорту. Мені дуже хотілось нагримати на неї за необдуманий вчинок, проте раптом Фіса почала плакати і поцілувала мене...

Я ще ніколи не був настільки щасливим. Знав, розумів, що виною був стрес чи стан афекту. В іншій ситуації моя красунечка ніколи б не поцілувала мене з власної волі. Але хотів наївно сподіватися, що... Це марно. Ілюзії не замінять реальність. Хай там як, та я збережу в серці цей день попри все на світі. Ніщо не знищить мого кохання. Моя любов залишиться вічною. Зараз я йшов поруч із коханою, не відаючи, які думки переповнюють її голову. Я не бажав ні про що думати, просто насолоджувався моментом, зігріваючи теплом її долоньку. Вітер розвівав її довге руде волосся, а зелені очі роздивлялися навколо, поступово приходячи до тями.

— Віку, а давай заскочимо он у той бутичок, – прошепотіла Фіса, киваючи в бік яскраво прикрашеного магазинчика.

На його вітринах красувались різні прикраси на ялинку, починаючи від химерних кульок і закінчуючи різноманітними сніжинками. Признаюсь чесно, я дуже здивувався подібному вибору.
— Навіщо? – питання само собою зірвалось із язика.

Я дійсно не розумів, чому Анфіса обрала саме цю крамничку з безглуздими прикрасами.
— Та я нещодавно розбила наші з Мілою стратегічні запаси ялинкових прикрас. Незабаром Новий рік, а в нас нічим буде прикрасити нашу пальму... — ніяково посміхнулась Анфіса, – Ми, студентки, народ бідний. Хоч пальму прикрасити – і то свято... — за виразом обличчя і манерою слів я зрозумів, що Фіса ще раз дає зрозуміти, що вона не прийме від мене нічого більшого, окрім цих нещасних кульок.
— Ну що ж, згода. Якщо це для тебе важливо, то я з радістю врятую тебе та зроблю тобі приємне. Бо твоя подруженька ще тебе замість кульок причепить до пальми. Вибереш, які на тебе дивляться, – погодився я, відчиняючи двері перед дівчиною.

Попри всі свої попередні розмови бідна студентка обрала великі розцяцьковані дуже гарні кульки. Цікаво, як на невеличкій пальмі виглядатимуть такі прикраси? Однак, на логіку руденької я давно вже махнув рукою. Головне  – щоб Фіса була щасливою. Саме з таким виразом на обличчі вона вручила мені покупку.
 

***
 

Анфіса

Коли ми вийшли з магазину, Вік питально на мене глянув і поцікавився:

— Далі по списку кав'ярня?
— Так, – відізвалась я.

Ну чому він завжди не міг поводити себе так зразково? Навіть кульки допомагав вибирати. І не хіхікав над моїм вибором подарунку. Не пропонував збігати в найближчу ювелірку і притягти діамант в сто каратів. Його ніби підмінили. Мучила совість? Все можливо. Побачення було неймовірним, особливо після походу в кав'ярню. Не знаю, як це сталось, але я зрозуміла, що з Віком мені доволі цікаво.

— Фісочко, тебе доставити прямісінько в кімнату? – вкрадливо поцікавився супутник, коли ми перетнули ворота університету.

Я оцінюючим поглядом окинула пакунок із кульками, потім поглянула на доріжки, вкриті льодом, згадала про скляні ялинкові прикраси, подумки жахнулась і зрозуміла, що так – провести мене буде потрібно, а то ще розіб'ю не тільки обличчя, а й подарунок.

— Я не проти, – щиро відповіла я.

Травм на сьогодні не хотілось. Ми з хлопцем прослідували до дверей нашої з Мілою кімнати. Я легенько штовхнула їх – відчинено.

— Заходь, розвантажуйся і на вихід, – поставила умови перед Віком.
— Що, навіть чаєм вірного носія на пригостиш? – поцікавився блондин, заходячи в кімнату, – Отака твоя подяка за каторжну працю. Навіть рабам-носіям не відмовляли в напоях після роботи.
— Віку, що ти тут робиш? – зойкнула подруга, – До речі, де моя Анфіса? – згадала і про мене сусідка по кімнаті.
— Веду її з побачення, – відповів відразу на обидва питання Віктор.
— Привітик, – махнула рукою дівчині, прикриваючи двері, – Вже скучила за мною?
— Цілий день тебе не бачила, – Міла міцно мене обняла, – Що за побачення? Та ще й із Віком... Крутиш із двома? – прошепотіла вражена шатенка, не соромлячись присутності Віка.
— І зовсім це не побачення було, – спробувала запевнити подругу, намагаючись поглядом пропалити дірку в хлопцеві.

Чому він таке сказав? Я вже хочу його прибити та хоча б цим миленьким стільцем. Невже у Віка сів акумулятор нормальної поведінки? Знову захотів повиводити Фісочку? Виставити нашу прогулянку за кульками і візит до милого кролика Абрикосика, як любовну прогулянку всуміш із поцілунками?
— А що це було, як не побачення з...  — з нахабною посмішкою почав говорити Вік.

Я знала, що він зараз почне розпинатись про один нещасний поцілунок, та й той трапився в стресовій ситуації! Так що не потрібно вигадувати різних небилиць! Між нами нічого не змінилось. По-старому існують я і ти, але не ми. Я хотіла багато чого сказати Віктору в його нахабне гарне обличчя, але не при Мілі! Що я тільки-но подумала? Я назвала цього клятого негідника вродливим? Яких мухоморів мені підсипали в тістечка у кав’ярні?! Поки думки складеними містками таранили підкірку головного мозку, я перебила фразу Віка такими словами: