Глава 29. На межі

Анфіса

Здавалось, ми не створені для милих бесід і взаємного любування один одним. Наша розмова знову заїхала в звичну колію пристрастей латиноамериканських серіалів. Вік не міг стерпіти відвертого ігнорування своїх почуттів.

— Ну тоді йди на всі чотири сторони, Фісочко. Знаєш, я вже не раз розчаровувався в тобі і в коханні до тебе. Але всіма своїми потаємними бажаннями знову линув до тебе, відроджуючи любов. Я думав, що потрібен тобі, що ти мене в глибині душі хоч трохи кохаєш. Але я – занадто наївний, щоб зрозуміти твою підступну і зрадницьку натуру професійної інтриганки. Мабуть, цей милий образ пустунки ти одягаєш тоді, коли готуєшся заманити в тенета підступу наступну жертву, – цей клятий негідник говорив капості мені прямісінько в обличчя, не звертаючи уваги на те, що несправедливими обвинуваченнями пронизує моє багатостраждальне серце.

Я висмикнула долоню з його руки, хоча Вік вже не утримував її в міцному захваті.

— Що ти говориш! Я не така! Достатньо обманюватись на мій рахунок. Наше майбутнє разом завжди було тільки твоїми рожевими мріями! – не стрималась, щоб і собі не розізлитись, – Ти завжди приміряв свої особисті ідеали для наших неіснуючих відносин.
— Весь час я дарував тобі дорогі подарунки.
— Я їх ніколи не приймала.
— Запрошував на побачення, вечірки, ресторани... Невже цього було мало? Навіть Евіана більш поступлива і добріша від тебе, – такої образи від Віктора я не могла стерпіти.
— Твоя улюблена Евіаночка, – це слово я прошипіла з особливим сарказмом, – негідниця, яка повелась на ласий шматочок. А справжнє кохання не купити ні підвалами швейцарського банку, повними сімейного золота, ні вродливою зовнішністю, ні крутою фірмою, котру незабаром перепишуть на тебе батьки. Взаємну любов завоює тільки сама людина, навіть без копійки в кишені, – випалила я на одному диханні.

Розвернулась і побігла до дороги, щоб втекти подалі від нього.

— Фісочко, ну і живи своїми нікчемними ідеалами! – крикнув мені навздогін хлопець.

Проте я не задовольнила його відповіддю. Блондин ще щось промовив, але я не почула його слів – не хотіла і не могла. Вітер свистів у вухах. Я не могла настільки швидко бігти, щоб волосся так миттєво почало тріпотіти в повітрі. Я притишила біг, щоб не впасти на льоду. Раптом серце нервово закалатало, передчуваючи наближення катастрофи. Воно застугоніло, приглушуючи скрип шин великого автобуса, який мчав на мене з розгону. Я тепер розуміла, що кричав мені у слід Вік. Автобус намагався гальмувати, проте безуспішно. Я не встигала відступити назад, адже тіло тремтіло і відмовлялось покорятись волі. Страх смерті... Холод безнадії... Я встигла мільйон разів прокрутити в голові той момент, коли...

Раптом чиїсь надійні руки чіпко вхопили мене і зіштовхнули на асфальт. Я помітила прямісінько перед очима зелений бік автобуса. Полегшений видих зірвався з моїх губ хмаринкою пари і розчинився в холодному повітрі. Я рвучко повернулась обличчям до рятівника, який продовжував обіймати мене, ніби рятувальне коло. По моїх щоках проклали сріблясті доріжки сльози щастя і снаги до життя. Я обхопила хлопця за плечі і в свою чергу міцно обняла. В цей момент Вік був моїм сонцем, котре прогнало чорнильні змії смерті. Я буду ненавидіти і прибивати його вже потім – коли не буду так потребувати його тепла і присутності, як зараз.

— Анфісо, Фісо, Фісочко... — губи Віктора хаотично торкались мого волосся, – Ти жива. Як же я турбувався, що не встигну. Обіцяю, більше ніколи тебе не ображу... — шепотів мій рятівник, допомагаючи підвестися на ноги.

Кожен знав, що пізніше будуть сутички і сварки, які почергово створюватимемо то я, то Вік, але зараз це нас не хвилювало. Вистачало слів, емоцій, почуттів, що переплелись у химерному піруеті розуміння.

— Я жива, – палко відповіла, вдихаючи такий знайомий до дрібниць запах морозяної свіжості.

Сльози лились безперестану, зрошуючи пальто блондина рясним дощем. Вони ніби змивали всі жалі і незгоди останніх днів. Головне – Вік мене зараз не відштовхував, а в цей момент я бажала саме цього понад усе на світі. Раптом мною заволодів незрозумілий порив зробити щось більше, ніж дозволено. Я підвелася на носочках і доторкнулась до губ хлопця. Я прагнула цього поцілунку, щоб відчути себе повністю живою, матеріальною, реальною, повноцінною...

Можна було знайти багато пояснень, але це не відміняло того залізобетонного факту, що я поцілувала цього нахабного блондина. Мій перший добровільний поцілунок із Віком... Ніжна гіркота поруч із пристрасною солодкістю. Сіль із цукром. Моя ненависть і його любов. Я обіймала його, як єдиний шанс на свободу. Від принципів та ідеологій, моралі та традицій, кохання до іншого та ненависті до нього...

Поцілунок концентрованою кислотою випалював усі тривоги, залишаючи тільки незрозумілі почуття, що визріли в душі подихами новизни. Я знала, що Віктор врятує мене не тільки від автобуса, а й від спогадів про близьку загибель, які вогненним розчерком катастрофи палали у змучений свідомості.

— Фісо, я тебе кохаю, – прошепотів хлопець між шаленством поцілунків. Я танула в його обіймах, забуваючи не тільки про грудневий мороз, а й про Дена. Коли дихання закінчилось, ми відсторонились один від одного.
— Вибач, – прошепотіла я, дивлячись в небесну блакить його очей.

Я помітила, що студент хоче мені щось сказати, проте я швидко прикрила його губи долонею.

— Не потрібно нічого говорити. Твоя дотепність і прагнення сказати якусь безглуздість тільки зруйнує усе, – попрохала я.

Відчувала на душі незрозуміле тягнуче відчуття безнадійної порожнечі, котра обіцяла мене знищити. Я знала, що її створило неймовірне бажання продовжувати до меж вічності побачення з цим нахабним блондином. Проте я знала, що більше не повториться ця нерозсудливість, не дозволю паросткам нового почуття прорости в серці.

«А якщо я його поцілую ще два рази, то він покине підмостки університетської сцени? Варто спробувати. Це позбавить від занадто частих зустрічей з ним», – надзвичайно дика думка відвідала мою голову. Я спробувала швидше прогнати таке зрадницьке припущення. Я знала одне – більше не винесу емоційного шквалу поцілунків Віка без змін. Мені потрібно було терміново тікати, але чомусь мої губи прошепотіли зовсім інше:
— Погуляємо. Ти обіцяв мені подарунок і кав'ярню.