Глава 27. Одне прохання

Анфіса
Мене переповнювала хвиля позитивних емоцій, адже я змогла перетворити наше побачення на веселу комедію. Своїми умовами змушувала Віка грати за моїми правилами, не залишаючи вибору цьому самовпевненому блондину.

— Авжеж, – голосно зітхнувши, відповів Вік.

А що йому залишалося робити? Змусив мене йти з ним на побачення, ставив умови – ось і отримуй у відповідь. Я прекрасно розуміла, що така затія супутнику аж ніяк не сподобається. Мені захотілось щиро розсміятись або сфотографувати цей вираз на обличчі Віка. Тоді і через декілька років змогла б помилуватись над старим знайомим. Настрій злетів до небес. Не думаю, щоб якась дівчина запропонувала йому подібне, а він слухняно плентався та ще робив вигляд, ніби нічого не сталось. У мене зараз відбудеться показ комедії у реальному часі. Мабуть, Віктор не розраховував на подібне побачення, коли пропонував такі умови. Навчився б спочатку формулювати умови договорів із такими рудими бестіями, як я, а потім і претензії виголошував. Ой, та як же ж і причепилось до мене це слово. Як кліщ. Не віддереш!

— Ходімо, – я потягла блондина за рукав пальта, – Якщо, звісно, кроликів з котиками не боїшся, – смішок мимоволі зірвався з губ.
— Ти в це віриш? Не дочекаєшся! – Вік несподівано підхопив мене на руки і швидко зірвався з місця, – Пухнастики так пухнастики!
— Відпусти, – прошепотіла нажахана я, міцніше притискаючись до хлопця.

Я передчувала, що от-от він послизнеться і ми разом шкереберть полетимо на обледенілий асфальт. Серце почало відбивати панічну тривогу для всього організму. Мені здалось, що сплинула вічність, поки Вік не поставив мене на бруківку. Ноги тремтіли від пережитого. Задихаючись, я сперлася на навіженого студента за відсутності більш адекватної опори.

— Та як ти міг? Ти що, ненормальний?  – поки що дихання вистачало тільки на такі уривчасті короткі слова, та моя наростаюча лють швидко відновлювала сили, – Вирішив показати на виставці здібності в’ючного верблюда? Не сподівайся – тебе не візьмуть. Там написано «пухнастики», а не «парнокопитні».
— Там була небезпечна ділянка. Я попередив твої травми. Могла б просто подякувати, – Вік пропустив образу мимо вух, весело розсміявся та обійняв мене за талію.
— Навіщо було бігати? Невже не можна було просто обережно обійти цю ділянку? Смерті моєї захотів? – сил на те, щоб вириватись, абсолютно не було.
— Ні, не смерті, а екстриму, Фісо. Я ж повинен був якось налаштувати себе на наближення незабутньої події. Ти тільки уяви – я і пухнастики! Добре, ходімо, пошукаємо твоїх звірят, – хлопець взяв мене під ліктик і повів у приміщення. Ти дарма таке говориш, адже я маю намір влаштувати тобі веселе життя. Начувайся, тебе дійсно чекають незабутні пригоди!
— Ти порушив договір, тому винен невеличке прохання, – я хитро прижмурила одне око.
— Не питання, – відірвався супутник – Хоча я побоююсь твоїх шалених забаганок.

Мій час сміятись настав, коли ми підійшли до клітки з одним великим і занадто нахабним кролем, який скоса зиркав на нас із своєї в'язниці. Його коротке, але пухнасте хутро вражало насиченим оранжево-персиковим відтінком. Вуха войовничо стирчали, як два локатори, а вуса напружено тремтіли в повітрі. Хвіст і животик підступно біліли на фоні вражаючої рудості. Його горіхові очі підступно виблискували. Проте особливої уваги заслуговували білі зуби. Якби кролики по природі своїй не були травоїдами, то цей би міг зійти за бувалого хижака.

— І такого монстра звати Абрикосиком? – хмикнув Віктор, – Я б його Тиранозавром або Рексом назвав.
— Не подобається вухатий? – я дійсно прочитала на клітці ім'я «Абрикосик».

 І хто так назвав цього бойового кроля? Можливо, йому дали ім’я тоді, коли він був крихітним малятком і не міг розгризати клітки. Вік намагався продемонструвати мені, що всі істоти не спроможні протистояти його харизмі, і простягнув руку, щоб погладити звірка крізь прутики клітки. Але кріль підстрибнув і клацнув зубками в міліметрі від пальців хлопця. Той миттєво зрозумів натяк і відразу прийняв долоню.
— Мабуть, ми не взаємно не подобаємось один одному, – відповів на моє попереднє запитання Вік, – Чомусь я не викликаю довіру у рудих істот. Він напевно з усіма таки зухвалий і кусючий.
— Не потрібно всіх судити по собі. Можливо, він також розкусив твою вдачу. Зараз перевіримо. Абрикосику, – покликала я тваринку, наміряючись її погладити.

Кролик милостиво прийняв ласку і схилив голову, пропонуючи почухати й за вушком.
— Ну як, – переможно посміхнулась я, – Що скажеш на це?
— Я заздрю цьому миршавому кролю, – промовив хлопець.

У відповідь Абрикосик кинув гнівний погляд на кривдника.
— Віку, достатньо.
— Ти любиш цього кроля більше, ніж живу людину?
— Натякаєш на себе?
— Можливо. Але це точно не побачення тебе і кроля, – відрізав Вік.
— Воно у всякому випадку може таким стати, – хитро посміхнулась я.

У моїй голові поступово зароджувався доволі цікавий план.

— Що ти маєш на увазі? – запитав здивований моєю пропозицією студент.
— Дізнаєшся потім. Віку, зачекай тут, будь ласка, – попрохала я.
— Навіщо? – запитав розгублений хлопець, але я вже рвонула геть, – Тоді разом почекаємо, вухатий, – почула я наостанок.
— А можна з тим симпатичним абрикосовим кроликом сфотографуватись, – запитала я в одного із працівників виставки.
— Я б не рекомендував фотографуватись із цим лютим кролем. Навіть не знаю, чому він сюди потрапив, – пролунала відповідь.

Я й без того розуміла, що це скажене і неврівноважене створіння заслуговує на честь спаплюжити побачення для Віктора. Можливо тоді зрозуміє мою капосну натуру і втече світ за очі в обійми кривляки Еві? Від цієї думки чомусь защеміло серце, але я махнула на його незрозумілі вибрики рукою.

— Мій... Хм... Хлопець... Хоче сфотографуватись саме з Абрикосиком, – мило посміхнулась я, – Розумієте, мій коханий планує оновити аватарку в соцмережі і вибирає правильне фото. А це якраз те, що треба – мужній мачо із войовничим кролем.
— Добре. Якщо наполягаєте, то зараз відкрию клітку, – знехотя погодився працівник виставки, – Тільки не говоріть потім, що я вас не попереджав.
— На які тільки жертви готові йти хлопці, щоб задовольнити свої амбіції. За фото він обіцяв добре заплатити, – повідомила я.
— Гаразд, ходімо, – ми пішли в сторону в’язниці поневоленого гордого кроля.