Глава 25. Договір на поведінку

Анфіса

Я в черговий раз потрапила в недвозначну ситуацію. Одна частина свідомості утримувалась, щоб не розсміятися, адже більш комічної ситуації годі було придумати. Інша, більш раціональна, напружилась в очікуванні якоїсь пакості від Віка, адже жодна наша зустріч не закінчувалась милим базіканням.  

Я скоса зиркнула на Віка, який величавою ходою підійшов ближче. Щось я не пам’ятаю, щоб старенька бабуся так ходила, ніби рекетир, що на ринку збирає данину з нещасних продавців. 
— Не очікувала побачити таку красуню в лісових нетрях, – солодким голосом витьохкував, ніби соловейко, цей доморощений Бред Пітт, – Як же я замерзла, і нікому зігріти в своїх палких обіймах. Яке ж у тебе миле личенько! Яка гарнюня коса! Іди до мене, зігріємося і разом переживемо цю холодну зиму! Навіщо тобі той старезний дід?

Що це за сценарій такий? Тільки обіймасиків зі старою каргою не вистачало! Під дією якої рідини були написані ці рядки? Я швидко пробігла очима по тексту, однак нічого подібного не знайшла. В цей момент я помітила, що сценарій нахабного блондина мирно лежав на стільчику біля сцени. Я вирішила прийняти правила гри, тому подивилась на наступні свої слова у тексті і чітко продекламувала:
— Що ви тут робите, бабусю? Щось загубили?

Віктор зненацька підскочив, викинув у сторону віник і обійняв мене за талію.
— Тебе, моя солоденька, – його дихання опалило жаром моє вушко. Його губи ніби випадково торкнулися мого волосся, – Як же я довго цього чекала!
— Бабусю, достатньо мене обіймати, – прошепотіла я, – Ти що витворяєш, кікімора лісова! Мухоморів об’їлась? 

Мене виводила з рівноваги реакція на цього нахабу. Його близька присутність зводила з розуму краще будь-якого дурману, а обійми змушували серце скаженіти від злості, чи, можливо, від хвилювання. Всі частини мого нещасного тіла ніби ділились на два протилежні табори.
— Тобі щось не подобається? – відповів на мій гнів Віктор.

Як же ж він мене бісить! Я не можу стриматись, щоб не...

— Що це за п'єса під назвою «Баба Яга підбиває клинці до Снігуроньки»? — обурена тирада Лариси Петрівни збила мене з думки, – Що це за гра? Що ви тут влаштували? Я прийшла дивитись не мелодраму, а новорічну казку! Закінчуйте цей балаган та починаємо працювати.
— Я вибачаюсь, можна нам хвилиночку на розмову. Я все владнаю, – попрохала я, намагаючись виборсатись із міцних обіймав. Але безрезультатно. Чому Ден так не може? Тоді б усе було прекрасно і моє серце так би шалено не калатало.

— Добре, я почекаю, поки ви владнаєте стосунки. Тоді й покличете. І потім відпрацьовуємо все згідно сценарію, – погодилась жінка, покидаючи актову залу, – Якщо не розберетеся між собою за п’ять хвилин – я змушена буду шукати на ваші місця інших студентів. Час на жарти закінчився!
— Не турбуйтесь, все буде у кращому вигляді, – запевнила я.

Двері зачинились і я залишилась наодинці із Віком.
— Відпусти, – вимагала я, намагаючись виборсатися з обіймів.
— Хочеш втекти? – поцікавився блондин. Я б могла заприсягнутися на те, що він нахабно посміхається.
— Нікуди тікати! Потрібно серйозно поговорити! – мої речення чомусь стали різкими і уривчастими, – Якщо тобі начхати на роль, то я хочу бути господаркою новорічного вечора.
— Тоді відпущу, якщо виконаєш одне бажання. Від хабарів ніколи не відмовлюсь, – заявив хлопець, продовжуючи мене обіймати.
— Що? – здивовано запитала я, ще сильніше намагаючись виплутатися з чіпкого кільця його рук.

Потім я відкинула голову, щоб заглянути в його небесну блакить очей.
— Приймаю хабарі у вигляді твоїх поцілунків. Завжди, – відповів Вік.
— А як же Евіана? – поцікавилась, розглядаючи його вродливе обличчя.
— Чому ти знову запитуєш про неї? Ревнуєш, бестіє? – з хитринкою в очах туркотів хлопець.

— Анітрохи. До чого тут ревнувати? – з скепсисом хмикнула я.
— Хитриш. Якщо згодишся зі мною зустрічатися, ніяких Евіан не буде,  – його пальці погладили мій овал обличчя.

Я машинально відсмикнула голову.
— Не подобається? Потрібно тебе гладити ніжніше? Я можу. Проекспериментуємо? – у мене незабаром відбудеться передозування Віктора, тому потрібно швидше від нього тікати.
— Відпусти, – верескнула я.

Коли блондин вирішив піти мені на поступки і відпустити, то я відразу відскочила від цього навіженого експериментатора на добрих пів метра.

— Тренуєшся на Олімпійські ігри у стрибках в сторону? Сідай, якщо хочеш поговорити, – студент виніс із-за куліс стілець, на який я майже відразу і впала. На коліна поклала сценарій, щоб відбиватись від хлопця.

— Чому ти вирішив взяти участь у цьому атракціоні? – запитала я у блондина.
 — У житті не вистачало милої Снігуроньки, – посміхнувся співрозмовник, – А за Еві достатньо розмов. Вона своє, мабуть, відслужила. Говорю, випереджаючи твоє бажання. Пояснення також не буде, – Вік так майстерно опередив моє наступне запитання, що я навіть не знала, про що й думати.
— Ти випадково не втомився від ролі? Не хочеш кинути? Сесія не хвилює? – натякнула на своє ставлення до даної ситуації.
— Лариса мене хвалить, нерви тебе витримують, а мозок готовий до будь-яких екзаменів. Тому ні. На всі три питання. Ще далі? – Вік склав руки і притулився до стіни.
— Та скільки ж можна?! — спересердя я зіскочила із стільця і підійшла ближче.
— Завжди. Поки я тебе кохаю, – голос блондина звучав серйозно і впевнено.
— Якби кохав, то не маячив би вічно перед очима! – відрізала, наближаючись ближче.
— Для того любов і існує, щоб постійно бачити кохану, – відповів студент.
— Я не можу більше так жити! Ти завжди готовий зіпсувати моє існування. Як я можу змусити тебе поводитись адекватно? – палко запитала, – За яких умов ти відмовишся від цієї ролі? – я прискіпливо глянула на Віка.
— Потрібно подумати, – з насмішкою відповів він, – Це досить важливе запитання.
— Досить жартів! Я хочу почути нормальну відповідь!
— А якщо мої умови тобі не сподобаються?
— Однаково говори, – наступала я, – Спробую вислухати і не надавати тобі віником. І попереджаю — жодних поцілунків!
— Добре. Побачення, – зухвало відповів співрозмовник.