Глава 21. Коридорне дежавю

Анфіса

Я сіла в крісло і почала нудний процес очікування. Розвіятись допоміг смартфон. За читанням я ледве не пропустила свою чергу, але, на щастя, вчасно схаменулась і упевненою райською птахою впливла в актову залу.
— Доброго вечора, – з посмішкою привіталась, по черзі зустрівшись поглядами із трьома членами комісії.
— Доброго вечора. Дівчино, а в тебе коса дійсно натуральна? – таке безпосереднє питання мене занадто збентежило.

Одна жінка в журі уважно розглядала мою зачіску у вигляді корони. Однак я швидко прийшла до тями і відтарабанила:
— Так, я довго відрощувала своє волосся. Шановне журі, що мені потрібно робити, щоб отримати роль Снігуроньки? Я можу заспівати святкову пісню. Мені вже можна починати співати? – мій мозок сказав щирий привіт мандражу, котрий повільно завойовував зверхність над радістю перемоги в цьому марафоні за місце біля Дена.
— Нам подобається твоя енергійність, що вкупі з природніми даними справляє позитивне враження. Давно в нас не було Снігуроньки, щоб із справжнісінькою косою. Вже кілька років претендентки чомусь лише з каре. Хочеться різноманітності. Звісно, образ ми завжди доповнюємо париком, але природна довга коса автоматично піднімає тебе в рейтингу над конкурентками. А якщо ти ще гарно заспіваєш, то, думаю, ти отримаєш бажану роль, – продовжувала пояснювати занадто балакуча жінка із журі.
— Гаразд, я спробую вас вразити, – самовпевнена посмішка повернулась на губи.

Я співала новорічну пісеньку, вкладаючи в голос весь спектр почуттів, які відчувало серце. У мене перед очима була мета, шлях до здійснення якої наближувався від майстерності та можливості сподобатися суддям. Бадьорий спів я доповнила завзятим вистукуванням каблучками уявної морзянки, чим викликала захоплення у членів журі. Що я тільки не робила, щоб увійти в роль внучки Діда Мороза. Я і вимахувала руками, і стрибала з ноги на ногу, і ефектно бігала по сцені. Моїм викрутасам точно б позаздрила мавпочка з цирку, точно поступившись мені місцем на сцені.

З актової зали я виходила така щаслива та окрилена, що й словами неможливо передати глибину моїх почуттів, здобрених веселим настроєм. На своїй хвилі радості я легким, майже танцювальним кроком прямувала до виходу з будівлі. Коли мій погляд зачепила якась химерна картина, я, не помітивши невеликих сходинок, перечепилась і полетіла вниз. З самого  початку падіння я міцно зажмурила очі і швидко виставила долоні вперед, намагаючись захистити обличчя від удару.

Несподівано чиїсь сильні руки підхопили мене за талію. Мить – і мої ноги торкнулись підлоги. Хлопець обійняв мене так ніжно і надійно, що закортіло навіки потонути в його чудесних обіймах. Ніс залоскотав занадто знайомий аромат – морозяна свіжість. Його запах. Мого ненависного Віка, який дарував мені більше емоцій, ніж коханий Ден. Я машинально вхопилась руками за рятувальника привабливості мого обличчя. Хоч це був і він, але зараз я відчувала вдячність до цього нахабного створіння.
— Снігуронько, достатньо так судомно мене обіймати. Можеш випадково мене задушити. Та й серце твоє так шалено стукає, ніби хоче вискочити з грудей... Тобі погано? Чи це слід сприймати на свій рахунок? Наскільки подобаюсь? – дихання Віктора опалило скроню і залоскотало волосся.

Його губи приємно доторкнулись до шкіри, викликаючи хвилю тремтіння, котра затуманила мозок пеленою експресії. В свідомості чітко відкарбувався образ Дениса, який осудливо хитав головою. Що я роблю? Невже для того, щоб підкорити Дена в образі Снігуроньки, я умліваю від блаженства в обіймах іншого? Тихий зойк зірвався з вуст, затьмарюючи нектар насолоди і райської втіхи. Я відсахнулась від Віка, як від хворого. На жаль, це була тільки жалюгідна спроба, пародія на дію, намагання втекти від неминучого. Його руки не дали мені права на свободу. Нахабний блондин був моїм віковічним фатумом і покаранням.
— Віку, навіщо ти мене завжди вистежуєш? Невже тобі не вистачає жертв для любовних ігор? Немає чим на дозвіллі зайнятися, окрім веселої погоні за тендітною дівчиною? – я розгнівано глянула в його блакитні, як озеро літньої днини, очі. Я вперла розкриті долоні в його плечі і трохи відхилилась назад, щоб зберегти пристойну відстань між нами.
— А навіщо мені інша? – почав піддразнювати мене красунчик, – Якщо в мене є ти, моя кохана Фісочко? Тим більше, доля постійно зводить нас. Цього разу я не переслідував тебе, в цьому місці опинився випадково, бо мене попрохали занести папку. Невже ти не помітила, як я постійно в останню мить рятую твоє миле личко? Ти опиняєшся в моїх обіймах за мить від катастрофи.
— Ти що, зовсім не пам’ятаєш про Евіану? – при цих словах моє серце чомусь підозріло тьохнуло, але я свавільно проігнорувала його думку. Судження наївного сердечка, яке скеровує дії довірливих людей, я зовсім не бажаю брати до уваги. Я не здамся ніколи.
— Хм... Невже ти хочеш про неї говорити в такий момент? – мій візаві іронічно підняв брови.
— А про що говорити з ловеласом, як не про його пасій, що постійно змінюються? – зневажливо фиркнула я, – Ти невиправний і не здатний на вірне кохання. Зарані співчуваю твоїй майбутній дружині, – хмикнула я, стежачи за реакцією опонента.
— А я думаю, що ти тоді будеш найщасливішою в світі, тому не слід співчувати собі майбутній, – з нахабною посмішкою зауважив Вік.

Він провів пальцями по щоці вниз до шиї, ледве-ледве торкаючись шкіри і залишаючи на довгий час відчуття гарячого дотику.
— Що ти твориш?! – знервовано зойкнула я, відстороняючись від хлопця. Тепер я майже лежала в його обіймах.
— Фісо, ти сьогодні занадто сумирна, не знаходиш? Здалась? – його нахабна посмішка знищила вщент наліт радості і миролюбства.

Не варто було перегинати палицю! Тепер цей самозакоханий павич стискав в обіймах не романтичну Снігуроньку, яка сподівалась на швидку зустріч із своїм Дідом Морозом, а руду оскаженілу бестію, котра ступила в ріку палаючої ненависті.
— Ти, – прошипіла я, хапаючи Віка за комір сорочки, – Та як ти мені вже обрид! Та скільки можна бігати за мною! Май хоч крихту самоповаги! – висувала обурення своєму шокованому супернику.
— Я її маю. І залишаюсь вірним їй, Фісочко. Я полюю на твоє кохання. Адже ти мене потрібна, як кисень. Ти – мій Всесвіт. Моя яскрава зіронька. Я тебе кохаю, – палко, зло, уривчасто промовив Віктор.
— Якщо я тобі потрібна, то це ще не означає, що ти мені потрібний! – на підвищених тонах відповіла я, пропалюючи його гнівним поглядом, – Я кохаю тільки Дениса! Тобі не варто втручатись у наші відносини.
— Ця сімейна солодка і нудна ідилія знищить тебе, – попередив мене хлопець, — Я тобі можу дати набагато більше. Незабаром очолю компанію і обсиплю тебе дорогоцінними камінцями під колір твоїх очей.
— Не сміши мене. Так бодай ти сказився! Мені не потрібен ні ти, ні твої статки. Кохання за гроші не купити, – відповіла зневажливо.
— Заспокойся, ФІсо. Просто послухай і не гарячкуй. Знай, що ти ніколи не будеш всеціло дівчиною Дена. Я вже вкрав шматочок твого серця і збираюсь завоювати його цілком, – я тільки презирливо посміхнулась такій самовпевненій тираді Віктора.