Глава 16. Заповітне бажання, яке не знаходить відклик у серці

Анфіса

Мене занадто здивувала дивна промова Віка. Що він збирається робити далі? Що це за гра, де я не можу вирахувати подальший перебіг подій? Ми ж тут не  одні, незабаром прийдуть наші супутники. Борсатись я вже й не намагалася, адже знала – марно. Віктор мене заінтригував своїми оповідками про Дениса. Невже це правда? Поки я перебувала під шквалом емоцій, хлопець розпочав свою помсту. Та нехай би просто лоскотав ніжну шкіру зап'ястя. Це б принесло не таке цунамі відчуттів, як ніжні палкі поцілунки моєї долоньки. Вони зводили з розуму, п'янили краще колекційного вина. По шкірі міріадами клітин до напружених нервів проникало божевілля, яке дарували його вмілі губи.

В цей момент він дивився на мене хитро і водночас з насмішкою, а я не могла відірватись від його волошкових очей. Я відчувала, що починаю сходити з розуму, втрачаючи ті крихти здорового глузду, що встигли залишитись. Хвилі насолоди яскравими хвилями пронизували зап'ясток, прямуючи до серця, щоб вразити у нього стрілами амура. Раптом мій мозок вирішив нагадати, що в мене є хлопець.

Можливо, Вік подумав те саме, чи просто вирішив закінчити солодку помсту на найцікавішому місці. І коли його хватка ослабла, то моя долоня з полегшенням вислизнула із руки хлопця.

— Нахабний блондине, ти з мене знущаєшся? – пронизливо кинула я. Замахуватись рукою не стала – пройдений етап. Не можу ж я наступати на одні і ті ж граблі. Я вхопила свій стаканчик із «Спрайтом» і намірилися вилити вміст на Віка.
— Хочеш влаштувати мені ще один душ? Якщо мене не шкода, то подумай, що пити будеш, – хитро примруживши очі прошепотів співрозмовник.
— У логічному мисленні тобі не відмовиш, – хмикнула я, – Але тобі я в недалекому майбутньому ще помщуся! – попередила нав'язливого нахабу, повертаючи стакан на столик.
— Буду чекати цього з нетерпінням, – майже радісно посміхнувся опонент, – Чи твою помсту слід чекати в примороженому стані?
— Дякую за ідею. Зимою обливати тебе водою цікавіше, чим весною. Уяви собі, мою помсту здійснить сама природа, перетворивши розлиту воду на крижані бурульки, – зухвало посміхнулась я.

До нашого столику підійшла трохи знервована Евіана. Згодом до нас приєднався і Денис.
— Ден, цікаво з ким ти говорив по телефону?— чомусь вирішила показати свою зверхність, адже краєм ока помітила, що після допомоги Еві, брюнет з кимось говорив по мобільному. Він би міг і не відповідати, та чомусь швидко відрапортував:
— Батьки. Фісо, а я не говорив, що, замість практики, я поїду в Барселону на курорт? – хлопець явно гордився собою і знову вирішив повихвалятися переді мною.
— Що ти будеш робити у столиці Каталонії? – запитала я, але відповіді вже не почула.

Мене захопило інше шокуюче видовище, яке повільно підточувало мій апетит. З якого шаленого переляку мій блондин годує фаст-фудом Евіану? Схоже, Віктор вирішив на один вечір влаштуватися безкоштовним годувальником дівчат. Еві, здається, отримує від цього неабияку насолоду. Он як відкриває ротик та звабливими рухами язичка облизує губки. Я уявила себе на її місці і щоки залив зрадницький рум'янець. Такої ситуації не буде! Бери себе в руки! Хоча настрій пропав остаточно. Після того, як ми з Деном закінчили вечерю в майже повній мовчанці, то я заявила, що дуже втомилась і потрібно написати складний реферат.

Баскетболіст погодився, і я з легкістю розпрощалась із неприємною компанією. Відчуття незабутнього вечора безповоротно розчинилося, ніби цукор в гарячій каві. Ден довів мене до самісінького гуртожитку і навіть не поцілував на прощання. Він всю дорогу тримався від мене відсторонено і повсякчас червонів, дивлячись на мене. Згодом я зрозуміла, що було причиною цього зрадницького рум’янцю. Коли ми вже стояли біля дверей мого гуртожитку, то брюнет насилу із себе вичавив:
— Фісо... — і знову запанувала тиша.

Він бачив нашу не зовсім розмову із Віктором? Цікавість не давала мені спокою, однак я продовжувала поводити себе так, ніби нічого протиправного не сталося.
— Я хочу з тобою ще зустрічатись, – благально на мене глянув хлопець, – Ти така класна, просто неймовірна. Я хочу, щоб ти була моєю дівчиною.
Я ніяк не могла зрозуміти характер студента, адже він здавався мені занадто двояким. У своїх мріях я викохала мрію про Дена, як про морозиво з шоколадними кульками, а насправді він виявився простим і прісним, як вермішель швидкого приготування. Таке ж враження викликала і його пропозиція на рахунок продовження знайомства. Я не знала правильної відповіді. Можливо, вони всі будуть хибними... Найзаповітніше бажання не викликало ніякого відклику в серці. Так, мені подобався Ден, але він занадто спокійний і розважливий для моєї бунтівної натури. Над ним потрібно довго і нудно порпатися, як над відкриттям багаторівневого замка, щоб побачити його справжні почуття. Я навіть не знала, що відповісти.
— Дене, я подумаю, ти ж не проти? – з милою посмішкою на вустах запитала я.
— Так, звісно. Це ж непросте рішення, і воно потребує ретельного обдумування, – серйозним тоном промовив Денис.

«Хлопчина мабуть, радий і тому, що я йому просто не відмовила», – майнуло скептичне у голові, — «І де я такого негативу нахапалась щодо Дениса? Чому в моїй голові з’являються виключно суперечливі думки щодо наших подальших відносин? Я його кохаю. І досить роздумів»,  – подумала я, швидко прокручуючи в голові можливі варіанти розвитку стосунків.
— Хоча... — пробурмотіла я, звертаючись до брюнета, який хотів уже стрімголов змінювати місце дислокації, – Я ще раз схожу з тобою на побачення. Думаю, що нам необхідно краще пізнати один одного.
«Отак! Знай, Віку, що я зустрічатимусь із іншим!» – підбила підсумки сьогоднішнього дня моя свідомість.
— Так це ж просто чудово! На день Святого Миколая ми влаштуємо гарне побачення. Обіцяю, ти ніколи не забудеш цього дня, – запропонував щасливий співрозмовник.

Ну, нехай буде і через десять днів. Мені то що. Стоп, Фісочко. Тебе якраз повинні хвилювати дні побачень із Денисом! Я знервовано потерла чоло і мило глянула на хлопця.
— Гаразд. Покі, – махнула на прощання рукою і зникла за вхідними дверима в гуртожиток.