Глава 13. Час записуватись на курси художнього виття

Анфіса

Я знову потрапила в недвозначну ситуацію, опинившись наодинці з Віком. Чому я так поводжуся з ним, навіть сама собі не можу твердо відповісти. Вже вкотре переконуюсь, що він мені подобається. З усіма вибриками, самовпевненістю, бажанням домінувати – все одно подобається. І ця симпатія постійно зростає, незважаючи на внутрішні протести. Можливо, для налагодження взаємовідносин потрібно просто з ним поговорити, провести деякий час наодинці в неформальній обстановці. Все-таки він непоганий хлопець та ще й красунчик на додачу, а дружньою бесідою я зможу звести до мінімуму його самозакоханість та самовпевненість.

Якось же справляються дресирувальники цирку із дикими хижаками, перетворюючи їх на сумирних тварин. Я вважаю себе врівноваженою особою, здатною вирішувати конфлікти за допомогою мирних переговорів, перед цим уважно вислухавши обидві сторони. Але з Віком я перетворююся на неадекватно мислячу дряпучу кішку, яка діє всупереч логіці та здоровому глузду. Схоже, нам обом потрібний хороший дресирувальник, щоб ми змогли, хоча б на початковому етапі, не повбивати один одного.

— Віку! – крикнула я, притискаючи долоні до палаючих з невідомої причини щічок.

Я не розуміла, чому його погукала. На душі зостався осад від цієї напруженої розмови. Хотілось згладити гострі кути. Можливо, вибачитись?

— Що, Анфісо? – холодно запитав Віктор, рвучко обернувшись.

— Ти аж ніяк не правий, – зірвалось невільне із язика.

— Це покаже час. За підробіток Купідоном ти мені зобов'язана, – нахабно посміхнувся. Яка ж солодка в нього посмішка, не дарма більшість дівчат в універі шаленіють від нього.

— Як і минулого разу? Всі твої вимоги зводяться тільки до одного — обіймів та поцілунків, – з презирством відповіла я, – Розпочнеш з поцілунку, а потім розпустиш лапенята?

— Твої поцілунки мені не потрібні. Ти також, – через мить відрубав цей холодний блондин, який дістав мене до печінок.

— Хм... Я цьому якраз дуже рада, – зло промовила, не очікуючи такого кардинального повороту подій.

Хоча, насправді, це було не так. Слова Віктора образили мене до глибини душі. Як це я йому не потрібна? Як він може таке говорити? Звісно, він розлючений моєю поведінкою і випалив спересердя. Правду кажучи, на його місці я б поводила себе аналогічно. Можливо, ще більше розсердилась би.

— У мене завжди буде Денис, – спробувала вколоти якомога сильніше, вперши руки в боки.

— Якщо стане нудно від його компанії, а я в цьому не сумніваюсь, то... — інша частина фрази потонула в шумі проїжджаючої вантажівки, — Квіточко, не зав’янь від монотонних оповідок про життя свого нового кавалера.

Я гордо відвернулась від негідника, який зіпсував мені початок такого прекрасного вечора. Але Денис усе виправить. Він зробить вечір найпрекраснішим у моєму житті. Не варто перейматись, що записка з зізнанням у коханні насправді була від Віка. Ден хоч і зніяковів від мого натиску, але ж згодився прийти на побачення.

Анфісо, лови удачу за хвіст, вірніше, бажаного баскетболіста. Як виявилося, потрібно було самій раніше запропонувати йому зустрітися, а я все соромилась хтозна чого. Нарешті те, чого я прагнула безсонними ночами протягом багатьох місяців, здійснилось. Раптом помітила мого брюнета, котрий поспішав до мене на крилах кохання із букетом червоних троянд наперевіс.

— Доброго вечора, Фісо, це тобі. Ти сьогодні дуже гарна, – Денис простягнув букет і якось холодно і ніби відсторонено поцілував мене в щічку.

Та той самий Вік вклав би набагато більше емоцій у чоломкання з кухонною табуреткою. Думи мої, думи мої, чому ви нав'язливо підкидаєте мені образ цього нахабного блондина, який уже встиг набити оскомину? Я не хочу про нього зараз згадувати! Чому в такий романтичний момент я не можу викинути його з голови? Адже моє кохання стоїть прямо переді мною! І я можу до нього доторкнутися та наговоритися досхочу.

— Привіт. Як справи? – ніжно посміхнулась, бажаючи пристрасних слів про кохання.

— Як справи? Мені потрібно подумати. Це дуже важливе питання. Ти знаєш, що я буду відмінником у цьому році? – з гордістю в словах запитав у мене брюнет, – Мені потрібно підтягнути декілька предметів, і я буду отримувати підвищену стипендію. Класно ж, правда? Щоб тримати себе в тонусі, я кожного ранку обливаюся холодною водою та займаюся йогою. До речі, у нас через три дні вирішальний матч. Якщо виграємо, то маємо шанс потрапити в наступний раунд. Уявляю, яка це буде напружена та груба гра. А чому я тебе ніколи не помічав на жодному з матчів? Якби ти бачила, як в останній грі я на останніх секундах закинув вирішальний м’яч. Це було щось! Мене на руках виносили з поля. Ти б бачила, як скандували трибуни моє ім’я!

Я не очікувала такого словесного потоку від небагатослівного хлопця. На якусь хвилину я «підвисла», нічого не розуміючи. З цього монологу відмітила один неприємний для себе факт – мій жаданий брюнет любить говорити лише про себе та вихвалятися своїми перемогами. Також помітила, що хлопець ласий до похвали, ніби з нетерпінням чекав, коли я із благоговінням попрошу у нього автограф. Я не звикла до подібного самовихваляння, навіть не можу переносити подібну рису в оточуючих. Не такого я хотіла на першому побаченні від хлопця, у якого була таємно закохана.

Навіть Вік ніколи не вихвалявся відкрито своїми досягненнями, хоча також відмінник. Я колись чула, що він енергійно втирає щось на юридичну тему своєму однокурснику, що аж заслухаєшся. Та і я в психології не пасу задніх, але й не хизуюсь ні преміями на змаганнях, ні відгуками з практики. Стоп. Що це за коло порівнянь у мене почалось?

Тим часом двері «Макдональдсу» перед нами відчинилися.

— Платимо по-європейському, – з порога попередив Денис.

— В сенсі? Я грошей зовсім не брала! Мені бути голодною? – я сердито глянула на хлопця. Той тільки знизав плечима.

— Ну гаразд. Першого разу я за тебе заплачу. Я, як справжній джентльмен, не буду вимагати віддавати ... — я полишила це слухання нудоти і присіла за перший-ліпший порожній столик. Цікавий підхід, нічого не скажеш. Виходить, на розкішний букет гроші знайшов, а пригостити дівчину кавою — це вже неймовірні витрати.