Глава 12. Прийти на побачення до іншого

Анфіса

Я декілька разів глибоко вдихнула, щоб привести серцебиття до нормального стану та рішуче покрокувала в потрібному напрямку. Одногрупники Дениса здивовано спостерігали за мною, та їхня цікавість лише виросла, коли я крізь юрбу попрямувала до омріяного баскетболіста.

— Привіт, Дене, – привітно махнула рукою хлопцеві.

— Так... Фісо? – невпевнено глянув на мене брюнет, ніби не повірив своїм очам, але за мить його обличчя осяяла щира посмішка, – Ти щось хотіла?

— Поговорити. Всього-на-всього кілька секундочок, – швидко проторохкотіла я, і підхопивши розгубленого Дениса під ліктик, відтягнула в сторону, де ніхто не зможе нас почути.

— Щось сталося? – через хвилю запитав ошелешений Ден.

— Я згодна сходити з тобою на побачення! – щасливо посміхнулась я.

— В сенсі? – здивовано підняв брови однокурсник, – Яке побачення? Ти нічого не плутаєш?

Я що, простою згодою на побачення здатна довести хлопця до повного заціпеніння? Надто вже розгубленим виглядав Денис після моїх слів, чи можливо, він просто прикидався. Якщо так, то з таким талантом до акторської гри його б з руками відірвали всі театральні університети. Можливо, і у Голівуді не знехтували б сірооким красунчиком.

— Ти ж написав мені листа, де запросив на побачення о п'ятій годині вечора біля «Макдональдсу». Не хочеш зізнаватись? – спочатку я не зовсім розуміла його реакцію, але потім грайливо підморгнула, насолоджуючись компанією Дениса.

— Побачення... Ммм... Звісно. Це був я! – розплився в задоволеній посмішці хлопець, ніби щось вирахував у голові, –  Вибач, у мене просто від хвилювання забракло повітря. Звичайно ж я радий сходити з тобою на побачення. Зустрінемось увечері.

— Гаразд, – перебуваючи в піднесеному настрої, відповіла я, не бажаючи помічати його збентеження.

Після теплого прощання з брюнетом, я пішла на пошуки подруги. Відійшовши на декілька кроків, обернулася та помахала йому рукою. Денис, чомусь не відреагував, лише немигаючим поглядом дивився у мій бік. Мабуть, бідолаха, не вірив до кінця, що я згоджусь на його запрошення. Час до п'ятої години в нас з Мілою спливав у хаотичних клопотах під гаслом: «Що одягти?». Міла, як завжди, засипала мене купою порад та рекомендацій, з упертістю відстоюючи свою позицію.

Врешті-решт мій образ на сьогодні повністю сформувався. Високі чобітки на шпильках ідеально підкреслювали маленькі розміри стопи. Темно-сині джинси із стразами вигідно обтягували мої стрункі ніжки. Пухнастий біленький светрик із перламутровими намистинами також був мені дуже до лиця. Обличчя покривав легенький макіяж, який підкреслював соковиті губки. Я швиденько одягнула шубку, сховавши телефон у кишеню. Чорна елегантна шапочка прекрасно доповнила мій імідж міської штучки. Я намагалася швидше добратися до місця призначення, щоб з головою зануритися у нові відносини. Чомусь мені хотілося відразу поцілувати Дениса, щоб назавжди розбити крижану стіну між нами. Тому я перебувала у піднесеному настрої, очікуючи гарного вечора.

— Будемо на зв'язку. Бажаю успіхів на амурному фронті, – побажала мені Міла.

— Покі. Неодмінно про все розповім, – помахала рукою, одягаючи мітенки.

Потрібна маршрутка під’їхала до зупинки всього через пару хвилин очікування, тому я швидко домчала до «Макдональдсу» і зупинилась у світлі його гірлянд. Як виявилось, на телефоні висвітлювалось тільки «4:32», тому Дена у полі зору ще не було. Ось тобі й маєш! Зазвичай дівчата звикли запізнюватись на побачення, змушуючи хлопців з нетерпінням чекати своєї ефектної появи. А я прилетіла на крилах кохання, ніби на сезонний розпродаж брендового одягу за цінами конфіскату, щоб прискорити зустріч з сірооким красунчиком.

Мабуть, я таки трохи перегнула палицю в надії не спізнитись на побачення. Краще б погрілася ще в гуртожитку, хоча там довелося б слухати численні настанови від любої подруги. Від нічого робити почала роззиратися навколо, тупотячи ніжками, щоб не замерзнути. Мій погляд заворожило мерехтіння вогників гірлянд над головою. Вони так чарівно контрастували із чорним оксамитом неба, що я відчувала себе, ніби в казковому світі. Замріявшись, я не почула тихих кроків за спиною. Чиїсь гарячі руки прикрили мені очі.

— Ти... — мій голос звучав ніжно і привітно. Заплющивши очі, я відвела його руки і крутнулась в обіймах, які здались занадто знайомими.

— Поцілуй мене, – попрохала я у хлопця, мліючи від щастя.

— Фісо, це не мої галюцинації? Ти мене реально про це прохаєш? Я думав, що доведеться ухилятися від пазурів розлюченої тигриці, а зустрів миле кошенятко, – це був голос точно не Дена, хоча до болі знайомий. Я миттєво розплющила очі і зіткнулась з поглядом ненависних блакитних очей.

— Що ти тут робиш? – я спробувала відсахнутись, але нога підсковзнулась на льодяній кірці, яка повільно почала утворюватися на вечір. Я з жахом уявила, що от-от візерунок маленьких камінців асфальтованої доріжки з'явиться на моєму обличчі. Проте руки блондина з легкістю підхопили моє тіло. В цей момент я була невимовно щасливою, адже знайомство мого лиця з льодяною кіркою впереміш із асфальтом відкладалось на далеке майбутнє. Тепер мене не засмучувало навіть те, що лежала, точніше висіла, в обіймах цього негідника, який посмів підслухати нашу розмову із Деном.

***

Віктор

Добре, що рефлекси спрацювали і я вчасно встиг підхопити Фісу.

— Як самопочуття? Стрес? Шок? – поцікавився, стискаючи в руках свій безцінний скарб.

— Зі мною все гаразд. Спасибі, – голос дівчини здавався м'яким у порівнянні з попередньою фразою, проте не таким шовковим, як спочатку.

— Може, зайдемо в «Макдональдс» і я куплю тобі якесь шоколадне тістечко чи щось подібне? – я побоювався за моральний стан руденької. Хоч би свідомість тут не втратила, – Чи можливо, гарячого чаю? Бачу, ти замерзла.

— Ти з мене знову знущаєшся? – презирливо промовила Анфіса.

Вона, мабуть, не очікувала, що я можу бути таким. Та й сам від себе цього не очікував.