Глава 11. Сюрприз у сумочці

Анфіса

Вже вкотре мене переповнювали емоції після зустрічей віч-на-віч з Віком. Ще трохи, і подібні «побачення» стануть неприємною традицією. Чи приємною? Я знову перебувала на роздоріжжі власних думок та почуттів. Одна частина свідомості бульдозером вигрібала з голови думки про Віка, звільняючи шлях для нових, нормальних, не травматичних для психіки стосунків. Іноді я ночами уявляла себе поряд з хлопцем, з яким відчувала повний взаємозв’язок та взаємоповагу навіть на підсвідомому рівні. Проте обличчя супутника чомусь не могла роздивитися.

Я розуміла, що поряд з Віком перебуваю в постійній напрузі, так би мовити, в повній бойовій готовності. Я не могла передбачити його наступних кроків, а його самовпевненість та бажання підкорювати постійно виводило з рівноваги. Я себе відчувала, ніби охоронець фортеці з великим щитом, об який постійно влучають мечі та стріли нападників.  

Інша частина свідомості симпатизувала харизматичному блондину, викликаючи підвищене серцебиття. Хоча кожна наша зустріч перетворюється на бійцівський поєдинок характерів, який закінчується владним поцілунком Віктора. Я боялась признатися навіть собі, але мені вдруге сподобався його поцілунок! Та не може цього бути!!! Чому його доторки змушують забувати про все на світі? Я його ненавиджу!

Мені, до речі, інший подобається. Але чомусь Вік викликає більше відчуттів, ніж Ден. Можливо, Міла має рацію, і з Денисом потрібно познайомитися поближче. Йому потрібний час, щоб вільно почуватися поряд зі мною, розкрити свою сутність, розбити стіну нерішучості та невпевненості.

Чому не можу зізнатись собі, що просто небайдужа до Віктора? Навіщо я знову показала слабкість перед цим самовпевненим нахабою? Просто варто викинути його з пам’яті. Для нього я чергова дівчина для розваг, а я мрію і буду єдиною коханою для свого хлопця. Якби я не танула від поцілунків Віка, то все було б гаразд. Він би нарешті зрозумів, що я йому не по зубах і залишив у спокої. От чому він змушує мене страждати, чому нуртує своїм шаленим коханням душу?

На віях забриніли сльози. Я сердито змахнула їх тильною частинкою долоні і випадково знову на когось наштовхнулась. Потрібно якось змінювати способи пересування коридорами, бо останнім часом постійно врізаюсь у перехожих. З такою здатністю мені точно не можна записуватися на курси водіння. Спочатку необхідно навчитися маневрувати на двох ногах. З переляку від можливої чергової зустрічі із нахабою блондином, відсахнулась у сторону.

— Фісо, ти мене все ще чекаєш? – розгублено промовила Міла, підходячи ближче, – З тобою все гаразд?

— Хух, це ти, – від полегшення зітхнула я.

— Що сталось? Вибач, мене трохи затримав Серж, – попрохала вибачення шатенка, – Як мала дитина, не може вибрати простий подарунок. Довелося провести роз’яснювальну лекцію.

— Нема за що, – розгублено прошепотіла я.

Тепер усе стає зрозумілим... Нашу розмову перервав дзвінок. Ми з подругою стрімголов забігли в аудиторію. Дістаючи з сумочки зошит, я помітила, що передня кишеня моєї сумочки якось підозріло випирається.

— Міло, у мене щось підозріле лежить у сумочці, – з хвилюванням у голосі видавила я, переводячи погляд на контури предмета, які були чітко видні через шкіру.

— Тобі хтось щось підкинув? – стривожено округлила очі подруга, – Коли ти це помітила?

— Не знаю. Потрібно подивитись і перевірити, – боязко потягла за язичок блискавки.

Перед нашими очима з'явився згорток, точніше запечатаний конверт.

— Це любовне послання?! — зойкнула вражена до глибини душі Міла, – Як романтично! Кірюша таких сюрпризів мені ніколи не робив.

— А якщо це наркотики, – песимістично додала я.

Кандидатур на романтичні записки в мене не було. Віктор точно на таке не здатний, а Ден міг би все сказати при зустрічі у кав’ярні.

— Розгорни, подивимось, що там, – очі подруги, не дивлячись на моє здивування, загорілись вогнем передчуття чогось такого, що шатенці й на голову не могло налізти.

— О'кей, тягну, – я заплющила очі і обережно, двома пальцями підхопила згорток і витягла його на білий світ.

— Тримай, – дівчина поклала мені в долоню манікюрні ножиці.

Її очі розширились від цікавості та незнайомого передчуття чогось цікавого.

— Ти все ще хочеш, щоб я відкрила, – нав'язливі сумніви ніяк не хотіли покидати зручного кубельця в моїй голові.

— Авжеж, – радісно закивала Міла, – Достатньо суперечок. Я хочу дізнатись ім'я відправника. Хто ж вподобав нашу Фісу настільки, що насмілився нишпорити у її сумочці. Тим більше, ти ж майже не випускаєш її з рук.

Далі сперечатись я не могла, адже після монологу подружки отямилась і моя цікавість. Я обережно відрізала тоненьку смужку збоку конверта. Мені на руку випав аркуш цупкого паперу кремового кольору із химерними візерунками надрукованих літер. Мої очі швидко забігали по рядках. Міла від мене не відставала, підсунувшись настільки близько, наскільки дозволяв простір біля парти.

«Анфісочко! Можливо, ти не повіриш у щирість мого кохання, але я дійсно дуже тебе люблю. Я не здатний дивитись на тебе без ніжності, яка квітне в моєму серці попри твій жахливий характер. Я обожнюю тебе, незважаючи на твої шалені витівки, що зводять мене з розуму і підбурюють на нерозважливі та безглузді вчинки. Ти думаєш, що є кращі за мене, але ти не знаєш мене справжнього. Насправді, я не зовсім такий, просто ти не даєш шансу проявитися справжнім почуттям.

Я можу бути різним, як і ти, моя руденька красунечко. Мені подобається, коли ти посміхаєшся, і сміх сотнями кришталевих дзвіночків розноситься коридорами універу. Я обожнюю, коли твої зелені, як смарагди, очі горять від азарту і збудження, як на щічках розливається рум'янець гніву. Я щасливий, коли задоволена ти.

Я тебе кохаю і все цим сказано!!!

P. S. Чекаю сьогодні о п’ятій годині вечора біля «Макдональдсу».

— Йой! А хто б це міг написати?! – зойкнувши, збуджено прошепотіла я. У голові вже крутилась одна кандидатура.