Глава 10. Підкинути непомітно

Анфіса

Я відверто нудилася біля вікна, очікуючи наступної пари. Міла відлучилась на декілька хвилин, щоб поговорити про плани на вихідні із Кірюшею. Мені було елементарно нічим себе зайняти. Якби подруга не попрохала її тут почекати, я із задоволенням побігла б до кавового апарату. Проте не хотілося засмучувати Мілу, і я від нічого робити почала прогулюватись коридором. Я бродила, опустивши голову та мугикала під ніс якусь веселу мелодію. Роздивляючись візерунки на підлозі, я випадково наштовхнулась на щось велике, і ледве не втратила рівновагу від зіткнення, але чиїсь сильні руки підхопили мене за талію. Хоча, ці доторки моє тіло прекрасно пам’ятало. Миттю у пам’яті з’явилася картинка з іменин Сержа. Та й аромат морозяної свіжості був надзвичайно знайомим. Тому замість «Вибачте», у мене вирвалось:

— Відчепись, блондиниста нахабо. Ти мене переслідуєш?

— Ну чому так грубо, Фісочко? – промуркотів над вухом голос Віктора. Його гаряче дихання куйовдило моє волосся, викликаючи в душі шквал дивних почуттів. Я з переляку від цих незрозумілих емоцій спробувала відсахнутись, але найбільше, чого я домоглася, були жалюгідні п'ять сантиметрів між нами. Він не бажав послаблювати обіймів. Я декілька разів сіпнулася, але це було більше схоже на спроби вирватися з лап ведмедя. Я покинула марні зусилля звільнення, лише з гнівом подивилася в блакитні очі опонента.

— Тобі подобається знущатися наді мною? – прошипіла крізь міцно стиснуті зуби, – І я для тебе не Фісочка. Тим більше, не твоя. Стався до мене з повагою, та не ходи за мною! Купи собі іграшку для задоволення потреб.

— Фісочко, я не знущаюсь над тобою, – поблажливо посміхнувся блондин, – Невже моє кохання схоже на знущання?

— І це ти називаєш словом «кохання»? – розізлилась я, пронизуючи його повним обурення поглядом, – Чи як ще назвати твої дивні маневри?

— Я тебе завойовую, – такої відповіді я точно не чекала.

— Що-що ти робиш? – мимоволі вирвалося у мене,— Ти не маєш на це ніякого права. Знайди собі дівчину, яка буде в екстазі від відрізу квітчастої тканини та розкішної хустки. Можеш ще купити намисто з різнокольорових камінчиків. А вона тобі за це із вдячністю відтанцює.

— А хто дозволяв себе окручувати Денису? – різко кинув Вік, – Я ж бачив, як він клеївся до тебе. Чи це ти хочеш таким чином примусити мене ревнувати?

— То Ден, а то ти. Між вами є велика різниця, тому навіть і не намагайся себе порівнювати з ним.

— Невже? – підняв одну брову хлопець, – Чим я тобі не подобаюсь?

***

Віктор

За ретельно обговореним планом Серж мав відволікати Мілу, а в цей час я повинен непомітно підкласти конверт Фісі. Подальший розвиток подій не залежав від моєї участі. Головне – щоб послання потрапило в сумочку до красуні. Ми довго сперечалися, яким способом підкинути його за призначенням, адже Фіса ніколи не розлучалася з улюбленою річчю. Вичисливши, коли у дівчат вільна пара, ми вирішити не відкладати справу та втілити в життя нашу задумку.

Отже, Серж слізно попрохав Мілу посприяти у виборі невеликого подарунка для сестри, знаючи її педантичне відношення до дрібниць. У цей час я мав підібратися до Фіси на близеньку відстань, непомітно відкрити сумочку, вкинути конверт, закрити її та швидко втікати. Як прокрутити цю аферу без наслідків, до пуття не уявляв. Я відчував себе, ніби розбишакуватий школяр, який намагається непомітно підкинути кнопку на стілець учительці.

Проте доля вирішила зіграти на моєму боці, що значно полегшило виконання плану. Несподівано моє щастя самостійно впало в обійми. Воно було, як завжди, не в доброму гуморі, щойно побачило мене, але мені імпонувала й така Анфіса.

— Чим я тобі не подобаюсь? – з цікавістю запитав, насолоджуючись блиском її прекрасних зелених очей.

Стукіт власного серця набатом лунав у вухах. Я не міг вгамувати нервове збудження від перебування об’єкту кохання у такій близькості. Однак, миттєво заспокоївшись, намагався тремтячим пальцями засунути конверт у передню кишеню її сумочки. Звісно, обійми були маскуванням для цієї операції, але й без того... Я б пригортав Фісу хоч цілісіньку вічність.

— Такі питання не можна задавати дівчині, – як в її голосі може бриніти скільки різних емоцій впереміш із обуренням?

Раптом погляд красуні сковзнув по моєму обличчі. На її пухких рожевих, як перламутр, губах заграла всіма барвами весела злорадна посмішка.

— Віку, хто тебе так? Я б із задоволенням допомогла йому чи їй.

— Моя мила Фісочко, це я випадково вдарився об двері, – про бійку із Деном розповідати не хотілось аж ніяк. Думаю, найближчім часом цей побитий боягузливий пес до неї навіть не поткнеться.

— Звісно, шкода, що ти не отримав в подаруночок від дверей амнезію, – викладала мені все накипіле обурення Анфіса, – Як припускають психологи, іноді тимчасова амнезія дуже змінює людину. З втратою пам’яті особа може позбутися деяких рис характеру. Тобто починають життя, ніби з чистого листа. Наприклад, ти б не був таким самовпевненим кретином.

— А ти б від цього не засумувала? Я ж тоді не пам’ятатиму свою рудоволосу бестію. Це б для тебе було великою втратою... — протягнув ліниво, проводячи кінчиками пальців по шкірі її ніжної щоки. Вона круто хитнула головою, скидаючи мою свавільну долоню з обличчя.

— Мене б це зробило найщасливішою дівчиною у світі, – фиркнула на моє зауваження Фіса.

— Ти не турбуйся, у випадку амнезії я все одно тебе б покохав. Нікуди ти від мене не дінешся, – признався я, спостерігаючи за її гнівною реакцією.

— Та краще б ти потрапив у лікарню і більше з неї не повертався, – відповідь Анфіси була пекучою та неприємною, але я зустрів її з посмішкою.

— Тобі без мене було б нудно. Признай це, – підколов руденьку, завершуючи справу з підкиданням конверта. Обличчя дівчини дало мені ствердну відповідь: без мене його хазяйка точно засумує.

— Без тебе, Віку, мені стане тільки легше, – пихато заперечила Анфіса.