Глава 3. Стратегічна підготовка

2 грудня

Анфіса

Сьогоднішній день пролетів в очікуванні грандіозної вечірки, тому я не зовсім пам’ятаю, як промайнули заняття. Я щось записувала, мене, начебто, викликали, а я щось відповідала. Приблизно така картинка складалася у мене з маленьких пазликів, що іноді спалахували в голові окремими відеороликами. Подібним чином поводила себе і подруга. Вона щохвилини перевіряла час, тяжко зітхала та завалювалася дрімати на парту.

Нарешті пролунав дзвоник з останньої пари, і ми побігли в гуртожиток готуватися до вечірки. А для приготування нам потрібно було багато часу, адже ми прагнули з’явитися посеред гостей яскравими зірками, що викликають захопливі перешіптування хлопців та заздрісні погляди дівчат. Словом, наша поява повинна викликати підвищене серцебиття та активізувати викид андрогену у присутніх осіб чоловічої статі.

Один тільки макіяж займав купу часу. Куди тим індіанцям, що ступали на стежку війни! Нашвидкуруч наквацюють якісь незрозумілі смужки сажею чи фарбою і вважають себе вождями прерій. А у нас має бути Грим! Саме з великої літери! Звісно, не той Грим, у вигляді собаки, що лякав стражденного Гаррі Поттера, а витончений макіяж, котрий вимагав віртуозного володіння пензликами, олівцями та щіточками, і мав підкреслювати наші, і без того бездоганні обличчя. 

— Міло, ну як тобі? – я заново перев’язала хвіст і з надією поглянула на подругу.

Підкресливши красу обличчя, зайнялася конструюванням зачіски. Чомусь я була постійно незадоволена результатом та вкотре заплітала волосся у хитромудре плетиво. Від хвилювання руки не слухалися чи не встигали за польотом фантазії. Я хотіла справити гарне враження, хоча не зовсім уявляла на кого.

— Непогано. Вік оцінить, – грайливо посміхнулась подруга, зашнуровуючи ботфорти.

— Достатньо з мене на сьогодні цього негідника, – заперечила я, – Не бажаю навіть думати про нього.

— Ти з ним сьогодні ще не зустрічалась, – резонно підмітила подруга, але я з легкістю перебила її аргументи:

— Він мені встиг заочно остогиднути. Так що ти думаєш про мій прикид? – обкрутилась навколо своєї осі.

— Норм, – шатенку, здавалось, більше цікавила шнурівка на ботфортах, аніж власна подруженька.

Я прискіпливо глянула на своє відображення. Переді мною стояла вродлива дівчина середнього зросту. Її руде волосся із золотистим відтінком вигравало у променях призахідного сонця. Пасма трохи завивались від природи, але це мене не бентежило. Великі зелені очі в обрамленні чорних вій сяяли, а губи вражали спокусливою посмішкою. Фігуру вигідно підкреслювали сині джинси з ланцюжками і темно-зелена блуза.

— І де це вештається Кірюша? – поцікавилась Міла, – Що за неподобство! Ніякої пунктуальності. Скільки часу витратила на його виховання, а все без толку. Ну, начувайся!

— Айтішники вони такі... — багатозначно хмикнула я, – Він, напевно, занурився у віртуальну реальність та забув про все на світі. Або у всесвітній павутині змагається з усіма лицарями світу за право поцілунку прекрасної принцесочки Мілочки.

В цей час хтось діловито і водночас невпевнено постукав у двері. Хто б це міг бути? Охорона чистоти і порядку? Про всяк випадок оглянула кімнату на наявність безладу, який, на щастя, майже не кидався в очі. Два ліжка, шафа, стіл і кілька стільців становили спартанський студентський інтер'єр. Проте ми з подругою встигли прикрасити кімнату безліччю милих дрібничок, які створювали відчуття комфорту та додавали домашнього затишку. І, звісно, не варто забувати про пальму в горщику, яку хтозна-звідки притягла Міла.

Я відчинила двері і вийшла в коридор. Про вовка промовка... Там стояв Кірюша. Він мав переляканий вигляд та щось злодійкувато ховав за спиною. Часто цікавість входить до набору моїх чеснот, тому я з інтересом зазирнула за його спину і ледь не пирснула зі сміху. Так, юний джентльмен пригадав, що до кохання всього життя необхідно приходити з в’язанкою квітучих представників флори.

Отже, він стояв з … Ммм... Так, з букетом квітів. Але з яким... Верхня частина імпровізованого букету виглядала цілком пристойно, навіть мені сподобалась, але… корінці, які трагічно звисали від квітів, мені примарились? В якому квітковому магазині він придбав таку чудасію?

Я здивовано глянула на довготелесого айтішника в квадратних окулярах. Він збентежено чухав тремтячою рукою буйну русяву шевелюру і благально дивився на мене:

— Фісо, допоможи мені. Щось у мене процесор перегрівся. Я не придумаю, як ось цьому надати більш-менш пристойного вигляду, – він із сумом та сподіванням простягнув мені оберемок.

— З букетиком? – я не змогла стримати смішок. Хлопець трагічно закивав головою.

— Яку клумбу пограбував? – з підозрою запитала я, – Хоч не ту, що видно з ректорського вікна?

— Фісо, зараз зима, – нагадав мені Кірюша, – Все замело снігом, а до підсніжників ще далеченько.

Я із здивуванням розвела руками. Мені дійсно здавалось, що вже настала весна.

— Я забув купити Мілі букет, тому довелось викрасти квіти в однокурсниці, – пошепки повідав айтішник.

— Прямо виривати з горщика. Вельми романтично. Ти перевершив сам себе. Однокурсниця не знає? – з цікавістю запитала я.

— Ні, її друг відволікав. Ми ретельно розпланували хід операції, – запевнив  Кірюша. Здавалось, він відчував гордість за чоловічий вчинок, – Я хотів у тебе допомоги попрохати, – він чомусь зашарівся, аж спітніли скельця окулярів.

— Не турбуйся, чи як ви кажете – перезавантаж «вінду». Все можна владнати. Зараз підріжемо лишки і все буде добре, – заспокійливо поплескала хлопця по плечу, – Відійди подалі в коридор і почекай мене, – продовжувала я.

Кірюша з вдячністю закивав головою. Мабуть, уже давно звик жити під владою однієї шатенистої тиранші. Я повернулась у кімнату, взяла ножиці.

— Хто там? – на виході зупинила подруга, – Чому ти ж ножицями?

— Сусідка, – відмахнулась я, – Напевно, щось потрібно відрізати.