Глава 2. Втекти або...

Анфіса

«Життя – непроста штука», – цитуючи свою любу подружку, розмірковувала я. Коли милостива доля люб’язно пропонує прогулятися білою смугою стежини життя, то неодмінно шлях перегороджує широка дорога вугільно-чорного кольору. Ось, скажімо, прогулюєшся з високо піднятою головою, підставляючи обличчя теплому сонечку, а під ногами несподівано з’являються камінці чи слизькі ділянки. Або ще гірше – наступаєш на кінцеві продукти травної системи тварин чи птахів.

З найбільш слизькими льодяними доріжками, які підступно замаскувалися під тонким шаром снігу, успішно допомагає впоратися подружка. Вона вже звикла до моєї властивості пересування, тому завжди мій лікоть чи предмет одягу опиняється в чіпких руках Міли за секунду до падіння. Мені здається, що ці рухи вона довела до автоматизму. Цікаво, на що вона першочергово реагує – на те, що її подружка раптово хилиться убік, чи на дикий вереск, яким я зазвичай супроводжую втрату опори під ногами.

На нашу радість, все навколо замело снігом і ніяких віроломних пасток чи навіть самих представників фауни на шляху не зустрічалось. Навіть мишок, яких ми з Мілою солідарно побоюємось, на щастя, не спостерігалось. Мені здається, що фобія до сірих писклявих створінь багато в чому посприяла об’єднанню наших настільки різних характерів.  

З мишками у нас було багато пригод, які розвивалися приблизно за одним сценарієм: зустріч з істотами починається, ніби жахастик чи триллер, котрий перетворюється на веселу комедію з хепі-ендом. Проте зараз мова не про веселі пригоди минулих років. Піддавшись велінню серця подруги, я тільки-но ступила на доріжку мелодрами. Ні, не тієї мелодрами, на кшталт індійських, коли нещасна дівчина, яка втратила абсолютно все і перебуває на краю життєвої прірви, замість ридань починає радісно співати та звивається у звабливому танку. Позаду синхронно акомпанують подруги, підспівуючи та підтанцьовуючи, активно виляють стегнами, ніби доносять до глядача весь трагізм та сумну долю головної героїні.

На мене чекала зовсім інша мелодрама, точніше драма, з неприємними зустрічами та з'ясуванням відносин. Навіть найменша частинка моєї душі розуміла, що не потрібно повертати в цю сторону, проте було запізно. За поворотом я почула два знайомих голоси. Це були наші однокурсники, із одним з яких я дуже, прямо до тремтіння в кінцівках, не хотіла спілкуватись. Я хутенько пригальмувала і потягла любу подруженьку в зворотному напрямку.

— Фісо, що ти твориш? – прошепотіла мені на вушко Міла.

Значить, відчула, що зараз мої нерви схожі на струни розлагодженого музичного інструменту, готові порватися у будь-який момент.

— Тікаймо, – прошипіла я, – Тут Вік. Я не бажаю його бачити, – продовжувала втовкмачувати нездогадливій подрузі своє небажання потрапляти на очі нахабному однокурснику.

— Так це добре, – підбадьорливо поплескала мене по плечу дівчина, – Це ж дуже добре. Можливо, сьогодні настав той день, коли ти впіймаєш за хвіст своє щастя. Він до тебе не рівно дихає, це ж видно неозброєним оком. Вік тепер дуже багатий, його батьки вирішилися оселитися десь у Європі чи Америці та залишили на нього бізнес. Головне – його батьки надумали залучити свого спадкоємця до управління компанією. Звісно, зараз керує справами довірена особа, яка вводить хлопця в курс справи та заправляє йому сорочку в штани, але незабаром він сам почне розпоряджатись фірмою, акціями...

— Він мені й даром не потрібен. Бісить! - останнє слово я спересердя викрикнула.

Чому мені не подобається Вік? Зовні непоганий симпатичний юнак, однак він викликав у мене неприємні асоціації. Можливо, мені не до вподоби нахабні владні герої, які вважають, що одним мужнім поглядом з-під суворих брів чи кокетливою посмішкою здатні розірвати навпіл дівоче серце. Проте подружку було не зупинити. З виразом «дбайлива матуся кістьми ляже, але зробить свою донечку щасливою» почала перераховувати перспективи зближення з Віком.

— Коли він отримає управлінське кермо в свої руки, ти зможеш спочатку лише нігтиками його пошкрябати. А потім покласти на нього лапку, хвостик, і закоханий Вік незчується, як ти опинишся на водійському сидінні та крутитимеш кермо обома руками. А він лише сидітиме збоку та пускатиме слинку від задоволення, що така краля ощасливила його життя. Я тепер розумію, чому ти від нього тікаєш, як кішка від собаки. А то, здається, в тебе така тактика спокушання. Тобто тобі подобається тернистий шлях – від ненависті до кохання! О, як це романтично! – захлиналася від монологу шатенка.

— Чому ти до мене з ним причепилась? Я його терпіти не можу! – поведінка подруги остаточно порушила мою душевну рівновагу.

Очевидно, я таки голосно промовила останню фразу, оскільки перехожі злякано зиркнули у наш бік, мабуть, відмічаючи мій нестабільний психічний стан. Хоча мене не хвилювала думка незнайомців, однак останні слова почули ті, кого вона безпосередньо стосувалась.

— Що дратує прекрасну панночку? – із-за рогу гордо виплив Вік у компанії Сержа. Чомусь він вважав, що побачивши його фізіономію, у мене від збентеження підкосяться ноги, і я, як мінімум, млосно упаду в його обійми. Хлопець підійшов до мене і взяв за руку. Його блакитні очі дивились із викликом, а губи блондина розтягнулись у нудотно-солодкуватій усмішці, – Чому така вишукана красуня має такий паскудний характер?

— Ти ще й питаєш? – нахабно поцікавилася я, звільняючи долоню з його пальців, – Це ж очевидно, як двічі по два. Звісно, що відповідь на це питання стоїть переді мною.

— Ти натякаєш на те дерево? Його негарні гілки затуляють прекрасній дівчині сонце? Так це легко виправити та прибрати його звідси. Варто просто заплатити куди потрібно і його тут не буде. Навіть пенечка не залишиться, – я прекрасно бачила, що Вік розуміє, на що я натякаю, але все рівно намагається заманити мене в словесну перепалку.

— Дерево не повинне страждати через твою самовпевненість, – відрізала я, – Змирись із тим, що максимум, на що ти можеш надіятися – це бути моїм кращим другом. І все. Крапка. На більше можеш навіть і не розраховувати! – я відчеканила свій строгий вердикт таким тоном, ніби суворий суддя, який зачитує вирок за скоєння тяжкого ганебного злочину.