10. Ad astra?

Ранкову тишу нещадно розбив вереск Соломії.

- Мамо!!! Але ж я повинна, розумієш, повинна, їхати в Київ!!!
- Що значить "повинна"? Під час навчального року єдине, що ти повинна, це вчитись.
- Але ж ти обіцяла!!!
- Я обіцяла дозволити тобі взяти участь у цьому конкурсі, і я дозволила. Ні на який Київ я не погоджувалась.
- Мамо!!! Але ж я пройшла в наступний тур!
- Я забороняю тобі пропускати навчання. Рано тобі ще в Київ у шостому класі.

Соломія знову замкнулась у своїй кімнаті. Ну, що ж, раз минулого разу перебісилась, перебіситься і тепер.

На кухні Олена заварювала каву. За вікном тихо падав сніг. Суботній день починався.

Як же вона втомилась воювати... Чому з власною дочкою стосунки, як з найгіршим ворогом? Як змусити дитину зрозуміти, що усе, що робиться – це тільки з добром для неї? Чому Соломія вперто бачить тільки погане, а зовсім не помічає, як її мама щиро намагається проводити з нею якомога більше часу? Навіть з роботи раніше приходить заради неї.

Через декілька хвилин дівчинка з"явилась у коридорі, одягнена у свою куртку і чобітки.

- Я йду до тьоті Уляни. Вона позволила.
- Шапка і рукавиці де?

Соломія мовчки продемонструвала свої руки, що тримали ліва - шапку, а права – рукавиці.

- Коли будеш?
- Увечері.

Була лишень середина листопада, а снігу випало як до Нового року. Сьогодні був День народження Яромира, і майже місяць без нього. Це було нестерпно, та ні на мить не забувала його прохання не з"являтись і навіть не дзвонити.

Андрій збирався на роботу. Озирнулась. Побачила світло за дверима ванної. Отже, миється. Узявши свій мобільний, пішла до вітальні. Ще раз озирнувшись, набрала номер. Система повідомила, що абонент зараз знаходиться у роумінгу і спитала, чи Олена все ще хоче зв"язатись з ним. Звісно ж, вона хотіла.

- Алло? - нарешті почула його голос.
- Привіт...
- Привіт,- відповів він.
- Я вітаю тебе з Днем народження. Усього тобі найкращого. Дуже люблю і чекаю.
- Дякую.
- Вибач, що дзвоню. Я пам"ятаю про нашу домовленість. Просто дуже хотіла тебе привітати...
- Все окей. Я зараз сам у кімнаті.
- Чому ти у роумінгу? Де ти?
- В Еміратах.

Пауза.

- Ти... з сім"єю?..
- Так.
- Я... не знала...
- Пробач, забув попередити.
- Це тому ти не хотів бачитись два місяці? - раптом здогадалась вона, - Ти збирався їхати в Емірати з сім"єю?
- Причину я тобі озвучив раніше. Це через ту історію з кулоном. Ну, і так, я збирався в Емірати.

Пауза.

- За що ти так зі мною?.. Я ж люблю тебе...
- Слухай, ти теж їздила в Єгипет з сім"єю, і нічого.
- Я не придумувала дурнуваті історії, а казала тобі правду. І їздила лише на два тижні. Скажи, ну невже ти не міг просто мене попередити?.. Я ж не прошу тебе бути зі мною весь час, кидати сім"ю... Я ж погоджуюсь на той мінімум, який...
- Ти що, подзвонила, щоб сваритись зі мною? - перебив її.
- Ні... Вибач...
- Я приїду через тиждень і ми поговоримо.
- Добре... Я чекатиму...

Гудки почулись ще раніше, ніж вона закінчила цю фразу.

Хвилі обурення, образи, безнадії одночасно. Вибухне... Вона зараз просто вибухне... Зі злістю жбурнула телефон на підлогу. Вилетіла з вітальні.

Світло у ванній забула вимкнути Соломія. Андрій був тут, на балконі, просто його не було видно за шторою. Затамувавши подих, а може просто не взмозі дихати від того, що почув, він слухав усе. Його цікавило кожне слово, кожне його значення, кожна інтонація, з якою воно було сказане.

Біль... Він наче вмить перетворився на один величезний біль... Здогадувався, відчував... Краще б і далі його мучили сумніви... Краще б не знати... Біль був пронизливим, лютим, розламуючим... Ніколи... Це вперше боліло аж так... Навіть в АТО, куди за повісткою потрапив ще у дві тисячі чотирнадцятому, де щодня бачив таке, про що б ніколи не зміг розповісти, не відчував того, що зараз... І якщо від того болю він навчився абстрагуватись, то перед цим болем був беззахисний. Бо лиш ті, кого любимо найбільше, роблять нас абсолютно безборонними...

Важкою ходою, ледь-ледь ступаючи, пройшов крізь балконні двері до вітальні. Оленин мобільний так і лежав на підлозі, де вона кинула його декілька хвилин назад. Нагнувся, підібрав його та поклав до кишені. Як би важко не було, та в цій історії треба розібратись.

Ранок понеділка був робочим та діловим. Сидячи в офісі за комп"ютером та допиваючи каву, Олена паралельно доробляла свою роботу. Відчувала жахливий дискомфорт від того, що проводячи більшість часу вдома, сама порушує усі робочі терміни, хоч повсякчас вимагає від своїх підлеглих дотримуватись дедлайнів.

Соломія подзвонила їй зовсім невчасно.

- Мам, привіт.
- Привіт. Говори швиденько, що тобі потрібно. Я дуже зайнята.
- А можна я лишусь у тьоті Уляни на цю ніч також?
- Можна.
- Дякую, па-па.

Лиш закінчивши розмову, усвідомила, що її донька не була вдома ще з суботи. Подумавши з хвилину, подзвонила Уляні. Робота, все ж,  може зачекати.

- Привіт.
- Привіт, Олено.
- Слухай, як там моя мала? У вас?
- Зараз у школі, та казала, що після уроків прийде.
- Вона дуже хоче залишитись ще до завтра.
- Ти ж знаєш, ми ніколи не заперечуємо. Ми її дуже любимо. Олено?..
- Що?
- Я не знаю, що між вами сталося, Соломія нічого не каже, але мені здається, вона образилась на тебе.
- Я знаю. Ну,  що ж, колись їй набридне ображатись.
- Коли вона повернеться додому, ти... ти спробуй поговорити з нею. І не стидайся попросити вибачення.
- Якщо я вибачатимусь за кожен її каприз, з неї ніколи не виросте нормальної людини. Окей, дякую тобі, що не виганяєш її. Гроші на карточку перекину тобі пізніше. А зараз вибач, дуже багато роботи.