6. Ne eso mihi durum 2

Тепла й сонячна весна дарувала самі приємності. Свій двадцять перший день народження у перших числах травня Олена святкувала з Андрієм, абсолютно не бажаючи бачити ще когось.  Тільки їй одній було відомо, що існує ще лишень одна людина, присутність якої їй була потрібна...

Якщо вірити Юліані, Яромир повинен був приїхати до Львова ще декілька місяців назад. Та відтоді, як вона побачила його ще у листопаді у себе в класі, він більше не з"являвся. За його племінником стабільно приходила мама. Рідна сестра Яромира...

Весь час Олена запитувала себе, навіщо він їй. Ну невже не прийшов би сюди сам, якби хотів? Невже не знайшов би привід побачити її, чудово знаючи, де вона працює?

Знайшов би. Прийшов би. Було б бажання.

І битися об стіну хотілось від цієї безнадії.

- Швидше, швидше, - підганяла Яромирова сестра свого сина, - Ми повинні бути в стоматолога через півгодини.
- Мам, дай мені серветку, в мене соплі.

Відкрила сумку, та, не знайшовши там, дістала їх зрештою із кишені куртки.

- На, тримай, ходімо швидше. До побачення, Олено Антонівно.
- До побачення.

Лиш коли вони вийшли з класу, Олена помітила, що вони щось забули. На підлозі лежало дещо схоже на візитівку. Вона явно випала з кишені під час пошуку серветок.

Серце завмерло від хвилювання, наче в очікуванні, що якась таємниця от-от повинна відкритись. Дивне передчуття чогось життєво важливого, що може міститись на цьому маленькому картоновому клаптику. Підібравши візитівку, що лежала зворотньою стороною, Олена перегорнула її.

"Гострик Яромир Володимирович" – прочитала вона, - "директор інтернаціональної компанії "Міжнародні Шляхи"". Далі була вказана адреса та робочий номер телефону.

Не вірячи в цей несподіваний успіх, Олена хутко заховала візитівку у свій гаманець. Величезними зусиллями змусила себе хоча б зовні виглядати спокійною.

Декілька днів так і носила візитівку у сумці, навіть, не наважуючись витягнути. Готувала себе до телефонного дзвінка за номером, вказаним там. Абсолютно не розуміла, навіщо, та знала, що зробити це має обов"язково. Просто чула якийсь божевільний шепіт, що наказував їй подзвонити хоч би там що, і прямо зараз.

Найближчої суботи, ледь дочекавшись, поки Андрій піде на роботу, вона сіла біля стаціонарного апарата, поклала перед собою заздалегідь витягнуту з сумки візитівку і, рішуче видихнувши, набрала номер.

- Міжнародні Шляхи, доброго дня, чим можу вам допомогти? - відповіли відразу, не даючи опам"ятатись.

Що говорити?! Що говорити?! На мить впала в паніку.

- Доброго дня... - почала тремтячим голосом, - А... можна поговорити з Яромиром Володимировичем?..
- З директором?.. - дуже здивувалась співрозмовниця, - Його сьогодні немає.
- Дякую, вибачте...
- Може щось передати йому? З якого ви питання?

Не встигнувши придумати відповідь, Олена кинула слухавку.

Картала сама себе... Дурепа... Дитячий садок, молодша група...

Чому?.. Чому вона так хотіла просто почути його голос?.. Чому це ідіотське бажання поглинало її аж настільки?.. Для чого вона поцупила ту кляту візитівку? Чого хоче досягти?

Ці запитання розривали її аж до ранку понеділка. "Вікно" у неї було після другого уроку. Зачинивши двері класу на ключ, дістала свій мобільний та легендарну візитівку і знову набрала заповітний номер.

- Міжнародні Шляхи, слухаю вас, - відповів чоловічий голос, а не жіночий.
- Доброго дня,- на цей раз почала впевненіше, ніж минулого разу, - А Яромир Володимирович сьогодні є?
- Це я. Слухаю вас.

Вона стрепенулась та мало не скрикнула. Серце гупало, наче м"яч, якого кидають від однієї стіни до іншої. Кров прилила до обличчя рук та ніг.

- Алло?.. - покликав Яромир, - Вас не чути.

Зате вона чудово чула його. І просто слухала, боячись тепер сказати бодай слово.

- Говоріть, - повторив він.

Помовчавши ще декілька секунд, Олена натиснула на червону кнопку.

Наступного дня, провівши свої законні п"ять уроків, вона збиралась здійснити законне зникнення. Олена вже одягалась у пальто в учительській, як раптом туди увійшла одна з вчительок англійської.

- О, Оленко, як добре, що я тебе знайшла. У тебе вже все по уроках?
- Так.
- Слухай, допоможи. Мені треба на півгодинки тихенько відскочити, щоб ніхто не бачив. Посиди з моїм шостим класом, будь ласка.
- У вас щось сталось?
- Та моя мала десь ключі загубила, додому попасти не може. Стоїть під дверима, плаче. Та з ключами ми потім розберемося, я лиш в хату її пущу і вже сюди повернусь. Мені п"ятнадцять хвилин туди, п"ятнадцять назад. Виручай! Крім тебе абсолютно нема кого попросити.

Діти, здається, відчували, що вчительки немає. Галас було чути у другому кінці коридору.

- Доброго дня, - привіталась Олена, зайшовши до класу.
- А де Оксана Іванівна? - відразу спитали її.
- Вона скоро прийде. Тому давайте будемо трішки тихше, щоб ні мене, ні вас не насварили. Я приготувала для вас дуже цікавий текст, давайте послухаємо його та зробимо невеличку вправу.
- Слухати? Ми з Оксаною Іванівною такого ніколи не робили, - озвався хтось із дітей.
- Це дуже цікаво, - відповіла Олена, - Цей текст про різноманітні хоббі, які бувають у дітей вашого віку. І перше завдання дуже просте. Нам треба усього лиш назвати шість хоббі, про які йтиметься.

Увімкнула запис. Почувши щось незвичне для себе, діти враз припинили балакати і насторожились.

- А я нічого не розумію, - скривилась дівчинка на першій парті.
- Потім ще раз послухаємо, - тихо відповіла Олена.
- О, я почув! Там було слово "stupid"! Тупий! - зрадів хлопчик, що сидів позаду, - Чуєш, Петренко, ти stupid! Петренко stupid! Петренко stupid! Stupid!