5. Reditus

листопад, 2003 рік

- Доню!.. - вона знову чує його лагідний голос.

Батько сидить у тій самій кімнаті, де і завжди. Крім старого стільця та здоровенної люстри, що звисає зі стелі, там нічого немає. Він наче й не виходив нікуди звідси. Навіть мотузка у його руках та сама.

- Тато... - застережливо каже вона, - Тато... Я... не буду... Я... не хочу...
- Добре, - невдоволено погоджується він, - Не допомагатимеш, то просто дивись.

На її очах він починає крутити петлю з мотузки. Вона відчуває, як ноги її підкошуються, та чомусь не падає. Страх огортає з голови до п"ят.

- О, мало не забув, - раптом каже він, - Там на столі обручка.
- Що?.. - може їй причулось.
- Обручка, - повторює він, - Візьми її, вона твоя.

Невідомо звідки з"являється круглий дерев"яний стіл, абсолютно порожній, лиш щось маленьке виблискує на нім. Вона робить декілька кроків уперед та простягає руку. Неймовірної краси золотий перстень вільно сідає на безіменний палець її правої руки. Вона хоче роздивитись його ближче, коли раптом бачить, що ніякого перстня немає. Наче й не було. Вона стоїть, здивовано розглядаючи свою долоню.

Злісне хихотіння. Це сміється батько. Він вибухає реготом, і це чомусь страшніше, ніж усі жорстокі слова, які він може сказати.

- Олено... Олено, чуєш?..

...Прокинулась від власного крику. Перелякане обличчя Андрія було першим, що побачила.

- Що з тобою?
- Н..Н..Нічого... - відповіла лиш з третьої спроби, хитаючи головою.
- Заспокійся, - він притулив її до себе, - Тобі щось наснилось?

У відповідь вона закивала головою так само інтенсивно, як хитала нею секунду назад.

- Що це було? Розкажи мені, - попросив Андрій.
- Н... Не пам"ятаю... - збрехала, бо знала, що не зможе сказати правди.
- Та ти тремтиш уся... - він обійняв її ще міцніше, - Дихай глибше... Засинай... То був лише сон...

Він  і справді заснув через декілька хвилин, а Олена більше не змогла стулити очей. Знову?.. Чому знову?..Про що він хотів попередити тепер?.. Коли він наснився минулого разу, більше ніж три роки назад, наступного дня вона зустріла Яромира, і життя поділилось на до та після. Що ж він хотів сказати зараз?..

Насилу заспокоїлась, та ранок зустріла на кухні з кавою.

До чого обручка?.. Що він мав на увазі?.. З Андрієм вона жила уже майже три роки, та з одруженням вони не поспішали. Олена була на четвертому курсі, їй ще потрібно було закінчити навчання, і він  це чудово розумів. Йому вже виповнилось тридцять років, він саме завершував розрахунки по кредиту на квартиру, пропадав на своїх двох роботах майже без вихідних, тож і бачились вони не так часто. Їх графіки співпадали практично ідеально.

З Андрія міг би бути чудовий чоловік, з яким, наче один день, проминуло б спокійне сімейне життя, та... Та серце не тьохкало. Мовчало воно у перший день їх знайомства, мовчало і зараз. Теплі почуття спокою та комфорту, що з самого початку оселились разом з ними, нікуди не зникли, лиш набули відтінку певної стабільності. Їх уявний човен, не поспішаючи, плив абсолютно тихим та спокійним озером, рівною та дзеркально прозорою гладдю. Лиш їй одній хотілося здоровенних хвиль, безмежної глибини та соленого морського присмаку.

- Доброго ранку, - Андрій тим часом увійшов на кухню, посміхаючись щойно розбудженою  посмішкою.
- Доброго.
- Так і не спала більше? - обійняв її, чи то на хвильку задрімав у її обіймах.
- Не спала...
- Як же ти цілий день будеш?
- Та зараз кави нап"юсь.
- Може, подзвони на роботу і скажи, що прихворіла? За один день без тебе там нічого не станеться.
- Ні, що ти, я мушу йти. Це діти, за ними ще око та око потрібне. Все буде гаразд, не хвилюйся. Завтра субота, спатиму цілий день.

Роботу прибиральницею Олена зрештою лишила. Ще з вересня вона працювала у школі, де колись навчалась. Лише там її погодились узяти, не  зважаючи на те, що вона щойно закінчила третій курс. Аж три вчительки англійської мови пішли в декрет, тож Олені відразу ж дали двадцять п"ять робочих годин на тиждень. У її розпорядженні було п"ять класів, у кожному з яких вона по п"ять разів на тиждень проводила урок. Мабуть, вирішивши, що і цього не досить, їй доручили класне керівництво у п"ятому класі.

І знову не нарікала, лиш дякувала долі за те, що має.

Дрімаючи у маршрутці, почула звук свого мобільного. Цей подарунок Андрій зробив їй на минулий День народження. Дзвонила мама одного з її п"ятикласників. Вона питала дозволу відпустити її сина з останнього уроку, який якраз випадало проводити Олені, та пояснила, що сьогодні до неї в гості приходить її брат, а заодно і хресний батько хлопчика. Явно маючи досить часу, щоб потеревенити, вона несподівано пустилась у довгу розповідь. Краєм вуха Олена слухала історію про те, що ще декілька років тому брат цієї жінки виїхав за кордон, потім він ще два роки працював у Києві, і лиш тепер ненадовго завітав до рідного Львова, де востаннє був цілих три роки назад. А оскільки приїхав він лиш на свій День народження, і уже на другу годину дня сьогодні заплановано сімейний обід, то чи можна відпустити його похресника, якого він дуже любить і який дуже любить його? О, і ще одне прохання – так як усі сьогодні надзвичайно зайняті, і ніхто з батьків, дідусів чи бабусь не може забрати дитину, то чи може це зробити її брат? Він просто тихенько зайде на урок, викличе хлопчика та зачекає за дверима.

Давши на усе згоду, Олена закінчила розмову.

Сеанс кавування довелось повторити на великій перерві після другого уроку, а вже ближче до останнього сон почав долати з новою силою. Коли прийшов її п"ятий клас, вона вже майже не пам"ятала ранкової розмови.

Стук у двері під час уроку був для неї зовсім несподіваним. Вона саме писала щось на дошці.