4. Rebus Cordis

По три-чотири пари щоденно, потім навчання у бібліотеці, потім прибирання там же. Несподівано Олені сподобались усі предмети, що викладались, навіть історія України, яку у школі вона ніколи не любила. До англійської мови додалась іспанська, а також багато інших гуманітарних дисциплін. Хоча й задавали немало, та вчитись було цікаво. Олена розуміла, що раз твердо вирішила обрати цю спеціальність, ще й так легко і без підготовки здала вступні іспити, тож не може тепер просто бити байдики.

Її група налічувала п"ятнадцять людей, і усі дівчата. Коли кожна з них розповідала про свій вступ, Олена зі здивуванням дізналась, що репетиторів не було лише у неї.

- Як у тебе все це виходить? - спитала її одного разу сусідка по парті, з якою вона здружилась.
- Що саме? - здивувалась Олена.
- Ну, добре вчитись, працювати, - дівчина загинала пальці, - Ще й без репетиторів вступити в універ.

Олена знизала плечима. Вона вперше задумалась про те, що, виявляється, живе якось по-особливому.

Перша половина вересня проходила у делікатному прощанні з літом. Холоди наступали поступово, ніби підготовуючи людей до своєї появи. Сонце було ще досить тепле, лиш трішки не таке, як літнє.

В один із таких ніжних вечорів Олена зустріла Сергія. Він ішов по Площі Ринок у напрямку трамвайної зупинки. Вона, закінчивши прибирання декілька хвилин тому, теж прямувала туди ж. Думала, що він її не впізнає, та він помітив її і помахав рукою.

- Привіт.
- Привіт, - його посмішка була приємною та дружньою, і Олена з дивною полегкістю відчула, що ніякої образи він на неї не тримає, - Як у тебе справи?
- Добре, а у тебе? - відповіла, теж посміхаючись.
- Все гуд. Завжди знав, що Львів – то велике село. Куди не піду, всюди зустріну когось знайомого.
- Це точно, - засміялась Олена.
- Слухай... - раптом знітився він, - Ти... дуже на Яромира ображаєшся?..

Її розгубленість можна було легко прийняти за спробу пригадати щось таке, що вона забула.

- На Яромира?.. - перепитала так, наче не зрозуміла, про що йдеться, - Ааа...- ніби то згадала,- Та ні, чого б це?
- Він нормальний, чесно. А заскоки у нас у всіх деколи бувають.
- Звичайно.
- Він правда не мав на увазі те, що сказав.
- На фігню я ніколи не ображаюся, - ця фраза прозвучала аж надто зухвало, - Так що, не переживай. Можеш навіть передати йому від мене привіт, коли побачиш.

Це вже було зайвим, але що сказано, те сказано. Втім, Сергій оцінив.

- Передати передам, а побачу його точно ще нескоро. Він у Німеччину поїхав на рік стажуватись.

Олена кивнула і змінила тему.

- А Юліана як?
- Окей. Я якраз до неї йду.
- Передавай привіт і їй.
- Окей, - знову відповів Сергій, - Це легше, ніж Яромирові.

Вони обидвоє весело засміялись.

- Добре, рада була тебе бачити.
- І я тебе.
- Ну, па-па.
- Па-па.

Отже, він у Німеччині... І повернеться через рік... Аж через рік... А може це і добре... Вона не бачитиме його дванадцять місяців, а потім просто забуде... Так само легко, як улітку забуваються зимові холоди.

Із Днем студента Олена від нещодавно вбачала прямий та міцний зв"язок, тож і святкувати збиралась з повним на це правом.

- Нема чого нам тут сидіти, - оголосила рішення староста за декілька днів до того, - На факультеті іноземних мов нормальних хлопців нема.
- Будемо брати штурмом механіко-математичний? - чи то жартома, чи то серйозно запропонувала ще одна одногрупниця.
- Бери вище! - з найзагадковішим у світі виглядом відповіла староста, - Хто іде сімнадцятого числа на дискотеку в Політех?

І масове ликування було знаком згоди.

Отож, усі ритмічно рухались під якийсь черговий найхітовіший хіт. Дещо, що з вигляду нагадувало софіт, було прикріплене під стелю та досить непогано виконувало свою функцію.

Олена і її чотирнадцять одногрупниць створили одне з найбільших кіл у залі і, очевидно, пишались цим. Обстановка була невимушеною та легкою – саме такою, як люблять студенти.

- Диви, диви, тебе вже помітили, - штовхнула Олену в бік її сусідка по парті, а тепер і по танцювальному майданчику, Христина.

Обернувшись, вона завмерла. Яромирове обличчя дивилось прямо на неї. Серце її з силою підскочило догори, а потім так само різко донизу. Лиш логічними аргументами змогла заспокоїти себе через декілька секунд. Звісно ж, це не він. Просто схоже обличчя. І очі майже такі ж чорні.

- А він нічо такий, - провадила далі Христина, - Зараз точно до тебе підійде.
- А Олені вічно везе, - підтримала ще одна з дівчат, - Навіть хлопців зриває найпершою.

Чи звикне вона колись до думки, що хтось може заздрити їй?..

Виявляється, з людиною можна розпочати стосунки лиш тому, що вона дуже віддалено декого нагадує. Його звали Роман, і, можливо, якби не зовнішня схожість з Яромиром, Олена б не помітила його або не стала знайомитись.

У спілкуванні Роман виявився набагато приємнішим і простішим, ніж його "копія", і скоро вона почала дивуватись, як їй узагалі міг привидітись Яромир на студентській дискотеці. Хіба затягнеш туди такого, як він? Йому подавай лиш найкрутіші клуби Європи.

Вона зраділа тому, наскільки зневажливими стали раптом її думки про того, з ким ще донедавна чекала зустрічі, натомість, просто намагалась насолоджуватись новими зустрічами, новим спілкуванням, новим підтвердженням своєї привабливості, що так потрібні кожній дівчині, хоч і жодна ніколи не зізнається у цьому.

Намагалась... Це було ключовим словом у даній ситуації.

- Привіт, Романе, - радісно підбігала до нього Христина, коли він самотньо сидів біля відомої статуї Нептуна недалеко від бібліотеки, - Слухай, я оце до Олени зараз забігала. Вона просила передати, що доприбирає за півгодини.
- Блін, - розчаровано зітхав він, - Казала, що в дев"ятій закінчить сьогодні...