3. Ne eso mihi durum

3. Ne Eso Mihi Durum

Шкільні канікули – час не лише для відпочинку, але і для роботи. І не для однієї, а для двох. Знайшовши в газеті оголошення про те, що потрібна прибиральниця у двокімнатну квартиру в новобудові двічі на тиждень, Олена відразу ж подзвонила за вказаним номером телефону. Вона подумала, що якщо дає раду з величезною бібліотекою, то що їй ті дві кімнати?

Липневі дні були теплі, а головне довгі, до вступних екзаменів лишалось більше двох тижнів, до репетиторів Олена не ходила, тож усю величезну купу вільного часу, що раптом з"явився у неї, вона могла витрачати з користю і небезкоштовно. Відтак, вечори з понеділка по суботу включно Олена проводила у бібліотеці, а у вівторок і п"ятницю до цього додавалось ще прибирання чужих хоромів.

Не скаржилась. Полюбила свою майже безперервну зайнятість, і була щиро вдячна долі за те, що має. Навіть неділі її тепер радували менше, бо, звикши до роботи, починала дратуватись, коли роботи не було. Дивувалась сама собі, та тепер майже не втомлювалась.

Хазяйка квартири, Інесса Артемівна, виявилась досить милою жіночкою, хоч і типовою бізнес-леді, яка усього в житті досягла сама. Про себе вона майже не розповідала, та якось відразу відчувався її неабиякий життєвий та робочий досвід. Чудово розуміючи, що таке важка праця, вона з явною симпатією ставилась до Олени, регулярно оплачувала її послуги, не забуваючи щоразу дякувати за прибирання і при цьому дуже приязно посміхатись.

До плюсів Інесси можна було б віднести і повну відсутність підозрілості до майже незнайомої людини. У ті дні, коли вдома її не було, гроші для Олени вона лишала на дзеркалі в коридорі, про що завжди попереджала, попередньо перетелефонувавши. Вихована, щедра, уважна та пунктуальна, вона здавалась ідеальним роботодавцем, та чомусь було набагато комфортніше, коли її не було. Дивним чином, у її відсутність ставало якось легше дихати і навіть настрій покращувався.

Наразі Олена вирішила не аналізувати це загадкове явище, а просто радіти, що Інесса з її квартирою з"явились у її житті.

Невпинно наближався перший вступний іспит, який припадав на п"ятницю.

- Інессо Артемівно... - почала Олена у найближчий вівторок, - Я... Якщо можна, я запізнюсь у п"ятницю... У мене екзамен з англійської на десяту ранку. Він триватиме три години, і я зможу прийти лиш по першій... Вибачте, будь ласка...
- Нічого, - спокійно відповіла вона, - Екзамен – це святе. Приходь коли зможеш. Може тебе взагалі відпустити у п"ятницю?
- Та ні, я встигну. Просто... Просто хотіла перепросити, що прийду пізніше.
- Все гаразд, - посміхнулась Інесса, - Потім розповісиш, як усе пройшло.

Олена ще раз подякувала своїй хазяйці, а заодно і долі, пообіцяла сама собі ще старанніше виконувати свою роботу і ніколи-ніколи не звертати уваги на той дивний, важкий стан, який завжди приносила з собою ця повелителька бізнесу.

Успішно здавши іспит з англійської, Олена очікувала наступного. Це була лишень українська мова, за яку вона хвилювалась набагато менше, ніж могла би хвилюватись, скажімо, за хімію чи історію України. Поміж іншим подумала, що може варто, все ж, розповісти мамі про свої майже гітлерівські плани, та потім вирішила, що ще не час. От коли вже точно вступить – тоді можна.

- Я тут подумала, - сказала Інесса одного разу, - Ти як почнеш ходити на навчання, дай мені свій розклад занять, будемо думати, коли тобі зручніше приходити. Пропускати лекції через роботу – то не діло.

У неї немає жодних недоліків – уже вкотре відмічала про себе Олена. Абсолютно жодних. Оце, мабуть, і насторожувало. Десь на підсвідомому рівні приходив сигнал, що ця ідеальність може раптом скінчитись.

На іспит з української відпрошуватись не довелось, він припадав на середу, і це чомусь тішило. Не хотілось зайвий раз користатись чужою люб"язністю.

Телефонний дзвінок пролунав пізнім вечором, саме під час чергової сварки між мамою та Уляною.

- Ледаче створіння! - верещала мама, - Навіть прибрати за собою не можеш! Чому я весь час розгрібаю якісь купи після тебе?! Чорт забирай!!! - її увага переключилась на дещо інше, - Я просила не мити посуд водою з-під крана! Ти уявляєш, який рахунок мені прийде?! А тобі що?! Це ж не ти платити будеш!
- Мамо, якщо ти не помітила, я ще навіть на роботу не ходжу! - пискувала Уляна у відповідь,- Тому не маю чим платити!
- Ще повідкривай мені рота тут! - виходила з себе жінка, - Он краще на сестру свою подивись, вона хоча б англійську краще за всіх змогла вивчити, а ти що?
- А я нічо. Тільки прибиральницею не хочу бути, як вона.

За це Олені захотілось огріти її брудним рушником, та стрималась. Тим більше задзвонив телефон.

- Алло? - відповіла мама дуже приємним голосом, зовсім не таким, як декілька секунд назад,-Доброго вечора, Інессо Артемівно. Олена? Так, вона тут. Зараз я її покличу. Олено! - знову роздратовано гукнула вбік, - Та іди вже сюди, тобі дзвонять!

Милою мама могла бути не більше декількох секунд. Потім усе поверталось на свої місця.

- Алло? - підійшла Олена тим часом.
- Доброго вечора, Оленко.
- Доброго вечора, Інессо Артемівно.
- Як у тебе справи? Завтра усе без змін?
- Звичайно. Буду, як завжди.
- Це добре. Я хотіла попередити, що мене завтра не буде. Натомість буде мій чоловік, тож він тобі і заплатить. Грошей я на дзеркалі не лишатиму.
- Добре, дякую.
- І тобі дякую. Приємного вечора. До побачення.
- До побачення. Вам теж приємного вечора.

Все ж, їй дуже подобалась Інессина завбачливість. Мабуть, у світі не існувало анінайменшого нюансу, про який вона б не попередила. Та чому, навіть розмовляючи з нею по телефону, усім єством відчувався пронизливий, наче осінній вітер, дискомфорт?..

Просто йти по вулиці. Просто вдивлятись в обличчя перехожих. Просто уявляти собі, що так само, як і ці люди, що зараз ідуть назустріч, колись їй назутріч йтиме він. Чомусь видіння це було дуже яскравим. Можливо, він прямуватиме саме цією вулицею. Можливо, вони побачать одне одного саме у тому місці, де вона стільки разів зупинялась, очікуючи зеленого сигналу світлофора. Можливо, через декілька хвилин він зайде у кав"ярню, яку вона щойно оминула. А може, він зараз бачить її з якогось вікна найближчих будівель. Що, як раптом саме цієї миті він спостерігає за нею, зі своєю одвічною кривою осмішкою на сумному обличчі?