2. Ad optimum futurum

Робота виявилась досить важкою, але не особливо страшною. У суботу, в свій перший робочий день, Олені випало проводити генеральне прибирання у бібліотеці. Вона мусила протерти спеціальним засобом усі книжкові полиці, виймаючи звідти книжки, а також вимити вікна і напастувати підлогу. Питання миття туалету навіть не обговорювалось, це слід було робити щодня автоматично. Можливо, стільки роботи їй дали для того, щоб вона зайвий раз подумала, чи потрібно їй це. Таке ретельне прибирання треба було проводити лиш раз на два місяці. У всі інші дні, крім неділі, їй потрібно було лиш протирати усі поверхні та підлогу у кожному залі, а також пилососити килими. Ну і, звісно ж, туалет нікуди не зникав.

Усю неділю Олена ходила напівмертва, а в понеділок, трошки воскреснувши, пішла таки до школи.

- Ей! - зустріла її Юліана, - Може поясниш, що трапилось у п"ятницю?
- Нічого, - вести цю розмову зараз хотілось найменше.
- Взагалі-то, ти невдячне стерво, - продовжувала колишня подруга, - Яромира я запросила спеціально для тебе.
- Я не просила тебе про це. Я взагалі не хотіла йти на ту зустріч.
- Ну, знаєш. Не думаю, що ти маєш аж так багато шансів з кимось познайомитись.
- От що, Юліано, - раптом мовила Олена, - Давай так. Я піду своєю дорогою, а ти своєю. І з ким я знайомитимусь, то вже тільки моя справа.

Вона думала, що це буде важче. Та слова злетіли з її уст легко та абсолютно природньо. У неї не було жодного сумніву, що ця людина, з якою вона колись дружила, тепер стала абсолютно зайвою у її житті. Так позбавляються від застарілого сміття, що лиш займає місце та припадає пилюкою.

Вона думала, що шкодуватиме та сумуватиме, та відчувала лиш вільний простір, готовий до чогось нового.

Тільки от до чого? Усі завзято обдумували плани на своє найближче майбутнє. І лиш Олена ще досі не знала, що робити.

Як, взагалі, повинна жити людина, якій Бог не дав жодних умінь чи талантів? От жодних. Існує версія, що кожному своєму творінню Він завжди дарує щось цінне. А от що робити, якщо раптом взяв і не подарував? Нічогісінько. Чи то забув, чи то великою мудрістю своєю розсудив, що й не потрібно нічого дарувати? Так чи інакше – як бути, якщо ти абсолютно проста людина, що може розтворитись у сірій масі так само легко, як шматок масла у гарячому куляші? Що робити, якщо серед розмаїття виключно ексклюзивних особистостей загубилось щось таке абсолютно нецікаве, не варте ні найменшої уваги, придатне лише до прибирання бібліотеки?

Читальний зал зачинявся о восьмій вечора. Саме в цей час Олена розпочинала свою роботу. Комірчина з її приладдям знаходилась якраз біля туалетів, що було зручно та зовсім непомітно. Одягнувши свій спецодяг, вона брала усе необхідне, закривала приміщення на ключ та ішла у найбрудніші місця храму читання. Намагалась не звертати уваги на людей її віку та трошки старших, що саме починали збиратись додому, підготувавшись до чергових екзаменів. Твердо вирішила ніколи не порівнювати себе з ними. Так було легше.

Одного вечора, зачиняючи відому комірчину, не забувши одягнути спецодяг та взяти швабру, вона вже готова була до нового робочого дня, коли раптом обернулась і завмерла. З чоловічого туалету прямо їй назустріч вийшов... Яромир. Крива осмішка на його обличчі. Зверхній погляд згори вниз. Він аж ніяк не подумав, що Олена просто прийшла у бібліотеку, щоб узяти книжку.

Її заціпеніння тривало рівно секунду. Байдуже відвівши погляд, Олена гордо попростувала геть ще до того, як він встиг сказати хоч слово.

Козел... Потім друзів приведе, щоб посміятись... Не знаючи, куди подіти лють, що раптом повернулась до неї, вона з небувалим завзяттям мила підлогу. Навіть від думки про Яромира її починало трусити. Чому? Ну чому він впливає на її настрій та навіть на якість роботи? Чому міняє її думки? Яку, чорт забирай, владу він може мати над нею? Хіба можливо ненавидіти когось аж так сильно?

- Він про мене ще почує... - тихо, але злісно шипіла Олена сама до себе.

Образа квітла у ній червоним маковинням. І наче ножем по камені, вона виводила на своєму серці слова "Я не лише розбагатію. Я  зроблю так, що ти про це дізнаєшся. Не знаю коли і як, але обіцяю: ти бачиш мене не востаннє."

Уляна, скривившись, ледве повзла вузенькою сільською стежкою, несучи свою здоровенну сумку. Олена пленталась поруч, хоч її покладь була трошки менша, ніж у сестри.

- Ненавиджу їздити на село, - нензала Уляна, - Ще й тягати з собою усю цю фігню.
- Ти могла взяти менше речей, - відповідала Олена, - Ми приїхали тільки на вихідні.
- Ти не шариш, - заперечувала сестра, - Одні шмотки то для дому, другі – на город, треті – на дискотеку.
- Ти підеш на дискотеку?
- Ну а що ще можна робити у цій глуші? Знала б мама, як тут нудно, точно не послала б нас сюди. Сама ж їхати не хоче.

На відстані вже майоріли сільські хати, і бабусина була з самого краю. Навколо живописно розкинувся ліс, а з іншого боку було величезне поле. Підійшовши до входу на подвір"я, дівчата спочатку помітили бабусиного півника і шістьох курочок, хазяйновито розгулюючих коло хати, а потім вже побачили і її. Вона йшла їм на зустріч десь із літньої кухні.

- А, приїхали, - привітала вона їх, - Певне, у Львові харчі си скінчили?

Це вона так жартувала. Насправді, доля правди тут була присутня. Мама відправляла їх сюди з надією, що вони обов"язково щось привезуть. Не може ж бабуся не дати нічого своїм рідним внучкам.

- Добрий день, бабо.
- Добрий, добрий. А мати ваша що? Знову не приїхала?

Олена з Уляною не відповіли. Про конфлікт їхньої мами зі своєю свекрухою вони добре знали.

Ці дві жінки навіть не помічали, наскільки схожі між собою. У обидвох відчувалась претензія у кожному реченні та запитанні, обидві очікували замало від себе та забагато від інших.

- Ну, добре, заходьте вже, зараз вам їсти зігрію. Певне, в дорозі знову нічого не перекусили.