Per Aspera

1.Originae ex purum

1. Originae ex purum

квітень, 2000 рік

- Доню! - аж надто лагідно кличе він її, - Доню, ходи-но сюди!

Вона мчить до нього незвично довгим коридором, оминаючи вхідні двері та вітальню. Чомусь її зовсім не дивує, що він зараз тут.

- Доню, де ж ти? - повторює він, і вона біжить на його голос, що лунає зі спальні.

Він сидить у зовсім порожній кімнаті, на невеличкій табуретці, що стоїть у самому центрі. Здоровенна люстра звисає зі стелі. У неї не виникає запитання, куди поділись усі меблі та чому тато знову почепив цей старий абажур.

- Так, тату? - питає, зупинившись у дверях.

Він мовчки пильно дивиться на неї. Знайомий запах перегару дивним чином нагадує про дитинство.

- Слабкий я вже, - мовить зрештою, - Нічого вже сам не можу... Допоможи мені, доню...
- Добре, - охоче погоджується вона, - А що потрібно зробити?
- Та ось, зашморг скрутити.

Лиш тепер вона помічає мотузку у його руках.

- Н...Навіщо?.. - запитує тремтячим голосом.
- Повіситись хочу, - абсолютно буденним тоном відповідає він,- Несила мені жити на цім світі...
- Ні, тату, ні...

Вона хитає головою, намагаючись відігнати це жахливе видіння.

- Та це ж легко, дитино,- продовжує він, підводячись, - Дивись. Просто робиш петлю, а потім треба просунути ось цей кінець мотузки. І все. Це ж легко, - знову повторює, наче якусь мантру.
- Ні!!! Ні!!!

... Вона хотіла закричати, та замість того прокинулась. Ніч навколо зіяла чорною безоднею. Серце калатало, наче божевільне. Підхопившись на ліжку, Олена сіла та озирнулась. Полегко зітхнула та витерла холодний піт з чола.  

На сусідньому ліжку спала її сестра. Здається, вона нічого не чула.

Батько ніколи не снився на добре. Ці злі, моторошні сновидіння повсякчас пророчили невдачі та втрати. Вони були вічним символом мороку, що і так рвався у її життя.

Чому він ніколи не приходив з миром?.. Чому в нього на думці завжди було щось лихе?..

Потягнулась рукою до вмикача, увімкнула лампу біля ліжка та глянула. Третя п"ятнадцять. Ну так і є. Найкращий час для віщих сновидінь та відвідин з того світу. І для самогубств...

Олена знову лягла та заплющила очі. Коли вже тато дасть їй спокій?

Він  помер майже сім років назад. Одного літнього ранку десятирічна Олена постукала у двері його кімнати, щоб покликати снідати, та знайшла лиш його труп. На мотузці, кінець якої був прив"язаним до люстри.

- Не витримав... Не витримав... - розпачливо хитали головами якісь незнайомі баби на похоронах.

Лиш Олена не розуміла, як він міг лишити їх.

Діти тямлять усе. Їм не треба зайвих слів, щоб осягнути смуток їх батьків. З тих далеких дев"яностих Олена пам"ятала лиш відчуття голоду, а також вічно п"яного тата та дивні розмови між дорослими, які чомусь викликали у неї незрозумілий жах.

Вважаючи Олену ще зовсім маленькою, бабуся полюбляла обговорювати з кожним бажаючим їх сімейні проблеми, навіть не стидаючись  присутності внучки. Вона радо розповідала усім, що після закриття заводу, де працював її син, тобто Оленин тато, він так і не зміг знайти роботу. Це і стало банальною та зовсім неоригінальною причиною його алкогольної пристрасті. Маму Олени вона завжди, звісно ж, позаочі, називала ледачою дармоїдкою, хоч у той час лиш вона одна у всій сім"ї продовжувала ходити на роботу.

Та останньою краплею стали гроші. Шість тисяч карбованців, які було вкладено в банк ще у вісімдесятих, враз перетворились на папірці. Цього тато пережити не зміг.

Він був далеко не єдиним, хто вкоротив собі віку в той жахливий час. Він залишив цей світ, назавжди поповнивши список людей занадто слабких, щоб боротись.

Зірвавшись на рівні ноги, Олена пішла на кухню. Все одно не засне. Страшно... А раптом він знову насниться...

Поставила чайник. Підійшла до вікна, за яким саме займався світанок.

Чому він знову приходив?.. Про що хотів попередити?.. Що жахливе повинно статись?..

Нічний чай плавно перетворився на ранкову каву, а вона все сиділа, думаючи свої схвильовані думи.

- О, а чого це ти вже не спиш? - була перша репліка мами, коли вона увійшла на кухню.

Олена лиш знизала плечима.

- Могла б і сніданок приготувати, раз вже стала раніше, - невдоволено продовжувала жінка між тим.
- Кава ще гаряча, - відповіла Олена.
- Кава, кава, - бурмотіла мама, - Їсти я теж повинна каву?
- Зараз зігрію бульби.

Усі свідомі роки свого життя Олена марно намагалась відстежити той момент, коли її мама перетворилась на вічно насуплену стару. Її обличчя давно вже стало маскою зі зведеними докупи бровами та міцно стиснутими губами. За злісним виразом ховались сумні очі. Слова перетворились на скарги та претензії.

Вона, звичайно, багато пережила. Та все ж могла б бути і не такою. Можливо...

- Уляна спить? - владно спитала мати тим часом.
- Не знаю.
- До школи не збирається? - з новою претензією.
- Це ти її спитай.

Роздратовано плямкаючи язиком та хитаючи головою, вона пішла будити молодшу. А Олена тим часом розігрівала бульбу.

Щоденна бульба остогидла. На сніданок, на обід і на вечерю також. Набридли усі її різновидності, починаючи з пюре або запеченої в духовці чи засмаженої на пательні. Навіть у тушкованому вигляді вона вже не смакувала. Та що поробиш, кожної осені бабуся з села передавала величезний мішок картоплі, і цього повинно було вистачити до наступної осені. Зараз був квітень, а мішок напівповний, чи напівпорожній, з погляду матері.

До бульби пропонувались овочеві соління, зроблені, знову ж таки, з сільських продуктів. Невмирущий вплив села. А радше бабусі. Приїздила вона рідко, та присутністю її просяк кожен кут. Здавалось, зараз почується знайоме човгання і за мить вона з"явиться у дверях, така ж стара, як і ця кухня, де ремонт був ще за радянських часів.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше