Як Пеппі шукає свого батька

В той час, поки одні пірати займалися своїми справами, інші безперервно шукали маленьких дітей, які, на диво, виявилися дуже прудкими, і не кожному дорослому вдавалося їх схопити. Анніці здавалося, ніби її серце ось-ось вистрибне з грудей. Вона ніколи раніше не опинялася в подібній ситуації. Навіть Томмі був нажаханий, та попри це, він знаходив в собі сили заспокоювати себе і свою сестру. Їм та Марко хотілося, щоб усе це закінчилося якомога швидше.

Тікаючи від негідників, Пеппі знайшла, де пірати тримають її батька. Вона це зрозуміла, побачивши носову хустку її тата, яку вона подарувала йому на минулий день народження. Ця хустка була унікальною, бо Пеппі сама її пошила. Вона була дещо строкатою, але Ефраїму вона подобалася. Виплакавши всі свої очі в цю ганчірку, він повісив її на вікно сушитися, завдяки чому допоміг своїй доньці його знайти.

Також Пеппі знайшла своїх друзів. Разом із нею Томмі та Анніка почували себе набагато краще. Марко і Пан Нільсон теж були поруч із нею.

Ефраїму надали найвищу вежу для ув'язнення для кращої охорони.

– Нам ніколи не пройти крізь цих піратів. Не можемо ж ми перелізти стіну! – сказала Анніка, і тут у Марко з'явився план: він відвів дітей туди, де їх було не видно, а сам стрибнув на очі піратам й голосно закричав:

– Пеппі! Вона там! Ловіть її!

Кричачи це, Марко насправді не видавав своїх друзів. Він вказав їм неправильний шлях, й щойно всі пірати, які охороняли вежу, пішли геть, Пеппі, Томмі та Анніка сховалися в гарматах. Незабаром пірати зрозуміли, що їх надурили, й штовхнули Марко від себе куди подалі.

Навіть не підозрюючи, що Пеппі разом із друзями перебуває зовсім близько, пірати почувалися спокійно, нахвалюючи свою «надійну» охорону.

– Наша фортеця обороняється з усіх боків, – говорив Чижик-Ножик, – Тож коли Пеппі з'явиться, ми вистрілимо в неї з наших гармат! Я готовий рвати й метати її!

– Так, так... Але спочатку перевірте ці гармати! – сказав не особливо радісно Свенте.

Почувши це, Анніка так запАннікувала, що думала вже здатися піратам, аби тільки не полетіти разом із гранатою. Але їй не слід було хвилюватися, адже Пеппі завжди її врятує. Вона дістала свій пістолет і, недовго думаючи, вистрілила ним у піратський чорний прапор.

– Хто стріляв? – закричав від переляку Чижик.

– Це могла бути тільки Пеппі! – сказав один із піратів.

Зрозумівши, що це й справді була Пеппі, але не знаючи де вона, всі наставили гармати на виходи з острова Така-Тука, думаючи, що через них вона вирішить утекти.

Усі пірати якийсь час чекали, стоячи в бойовій позиції.

– Ну що, бачите її? – запитав Свенте, коли всі вже були напоготові, – Вона йде?

«Звісно йде», – сказала сама собі Пеппі й вибралася назовні з гармати.

– Томмі, Анніко! – сказала вона пошепки, – Вибирайтеся з гармат, швидше! У нас мало часу!

– Куди ми йдемо? – запитав різко Томмі.

– Тихіше! – шикнула Пеппі, – Ми сховаємося в колодязі. В он тому, бачите? – і вона вказала шлях.

Діти успішно перебралися навшпиньки в колодязь, повний холодної води. На щастя, їх ніхто не побачив, і тепер у новому укритті можна було на якусь мить перевести дух.

– Добре, що нас зараз мама не бачить, – подумали Томмі й Анніка, – Пеппі, ти сумуєш за своїм батьком? – запитала Анніка.

– Звичайно. Ви, схоже, теж сумуєте за своїми рідними. Пан та фру Сетерген весь час турбуються за вас, правда? – запитала Пеппі.

– Так, а іноді навіть занадто, – підтвердив Томмі, – Але ми дуже любимо своїх батьків. А нам довго доведеться тут сидіти?

– До ночі, а там пірати заснуть, – сказала Пеппі без інтонації, бо їй теж, як і друзям, не хотілося тут сидіти, та ще й у такій вогкості.

Поки друзі були в колодязі, Свенте в усе горло командував й віддавав накази стріляти піратам з гармат. Лунав гучний гуркіт, від якого просто вуха закладало.

Ці звуки чув й Ефраїм. Він здогадався, що Пеппі прочитала його пляшкові пошти й вирішила зайти на Така-Туку через головний вхід, а це пірати намагаються її атакувати. З очей стали накрапати гіркі сльози.

– «Ну що? Ти вже розкр-р-рився, гарбузе?» – питав папуга, і Ефраїм відповів крізь плач:

– Так, розкрився. Я більше цього не витримаю!.. Мені здається, що з Пеппі сталося щось лихе.

– «Бр-р-раво! Бр-р-раво!» – знущався птах.

– Ти найпідліший папуга, якого я тільки зустрічав! – накричав на нього Ефраїм.

– «Ні, я ду-у-у-ушка! Поцілуй мене!» – продовжував папуга.

– І не подумаю!

Просиджуючи багато часу без справ, не тільки друзям, а й піратам стало нудно. День нестерпно довго тривав, та зрештою він колись мав скінчитися. Настав вечір. Пірати стали жадібно вечеряти смаженим м'ясом і вином, наспівуючи пісні біля вогнищ.

– Я вмираю від голоду, – сказала Анніка, відчувши апетитний запах піратської їжі.

– І я. У мене вже живіт прилип до спини.

– Зараз я принесу трохи їжі, – потішила їх Пеппі й не стала вмовляти себе двічі, щоб піти й добути трохи смакоти. Вона й сама давно вже була голодна.