Як Пеппі долає шлях

Пеппі взяла мавпочку з собою у подорож, а от коня, звісно ж, вона ніяк не могла взяти. Тож йому довелося залишитися на віллі.

– Сподіваюся, ти не образився, що я не можу взяти тебе з собою, – звернулася наостанок Пеппі до коня, – Витрачай корм економно! Ми спробуємо повернутися якнайшвидше. А як не вийде, то чекай нас, приблизно, через десять років!

Всі на прощання ласкаво потріпали коня за гриву. Опісля, Томмі з Аннікою першими із захопленням залізли на мекаділ. Це був єдиний транспорт, на якому діти могли самі вирушити на далекий і небезпечний острів без жодного дозволу дорослих. Пеппі скинула з ліжка весь вантаж та запалила вогонь у повітряній кулі. Конструкція плавно злетіла й вирушила у бік старого флоту для кораблів, у якому зазвичай зупинялася «Пострибун'я».

«Не хвилюйся, тату, я тебе врятую!» – тихо промовила Пеппі.

Ось усі четверо: Пеппі, Томмі, Анніка та Пан Нільсон летіли, перетинаючи кордони моря. Пеппі заграла на дудці, щоб було веселіше, і брат із сестрою почали їй підспівувати. Так вони розважалися довго. Їхній рідний шведське містечко ставло з кожним метром все менше, й незабаром став маленькою крапкою.

– Гадаєш, ми знайдемо твого батька, Пеппі? – сумнівно спитав Томмі, намагаючись нікого не обнадіювати. Він, звичайно, вірив, що все вийде, але це було не гарантовано.

– Обов'язково! Ніяк інакше! – випалила Пеппі, – Адже все просто коли є план. Спочатку ми пролетимо пару сотень миль орієнтовно з картою, знайдемо на той острів Така-Тука. Далі висадимося, я поквитаюсь з піратами й визволю свого батька. Ми швидко повернемося додому, аби встигнути до приїзду ваших батьків. Як не вийде, надішлемо їм записку через поштового голуба. Сподіваюся, тоді вони її прочитають й все зрозуміють.

Пеппі знала, що говорила. Вона багато років провела на кораблі з матросами, пропливаючи моря вздовж і впоперек. Так не сумніваючись, друзі долали шлях. Літати над відкритим океаном чудово. Зверху голубе небо і знизу морська блакить. Навколо лише вони і їхні правила. Вночі всі солодко спали на свіжому повітрі, а вдень займалися чим хотіли. Пеппі час від часу розповідала різні історії.

– Колись я вміла літати, немов птах, але одного разу перестала цим займатися і тепер знову не вмію, – згадувала вона.

– Не вигадуй, Пеппі! – говорила Анніка, бажаючи почути правдивих історій, – До того ж ми наче вже чули цю розповідь.

– А я й не вигадую! – вкотре заявляла Пеппі, – Коли корабель мого тата потрапляв у щторм, нас із Фрідольфом та іншими матросами так кидало з боку в бік, що не я сама тоді вміла літати, а ще з десяток людей! Вітер нещадно всіх нас підкидав, що доводилося хапатися за вітрила! Ми так літали щовечора, поки одного разу капітан Ефроїм не сказав: «Досить вже цього моїй доньці! Вона має жити, як усі люди, а не літати в бурхливих морях!». Тоді я перебралася жити на віллу й тепер знову не вмію літати.

Томмі та Анніка дослухали свою подругу, намагаючись собі уявити, як це було.

Діти вже бували на островах. Але вони були в країні Веселії, де всі доброзичливі, а ось на піратському острові їм ще ніколи не доводилося бувати. Іноді Аніці ставало ніяково, й тоді вона брала Пеппі за руку. З нею нема нічого страшного, і в усьому бачиш тільки радісне.

– А ви знали, що корови не ті, за кого себе видають? – продовжувала Пеппі.

– А це вже стовідсотково брехня, – сказав Томмі, та все-одно вирішив її послухати.

– А ось і ні! Я то й кажу, що ви не знаєте про них усю правду. З корів можуть вийти чудові балерини! А ще, як захочуть, то можуть залізти на дерево мов кішка й почати гавкати.

– Як ти можеш розповідати те, чого ніколи не бачила?

– Чому не бачила? Бачила! І неодноразово! – Пеппі розсунула руки в боки.

Вони вирішили закінчити на цьому розмову й не сперечатися. Зараз їм краще подрімати та набратися сил.

Минуло кілька довгих днів, можливо три-чотири, ніхто вже точно не рахував. Всі запаси їжі були з’їдені. Кожен був зголоднілим та хотів розім'яти ноги. Тому Пеппі, як головна, заявила про недовгу посадку на якомусь острові, який зустрінеться їм першим до Така-Тука. І ось коли прийшла така можливість, вона посадила мекаділ й вийшла разом із друзями на безлюдний острівець. Це місце здавалося оазисом – пальми, спокійне море та білий пісок. Але так було лише на перший погляд, насправді ж, всередині лісової хащі водилися страшні звірі. Діти не знали про це, вірячи, що тут нікого немає. Всі безстрашно вирушили вивчати тутешні місцевості. Пан Нільсон також був разом із дітьми. Він весело скакав по ліанах, наче був удома.

– Навіть не думай губитися, Пане Нільсоне! – суворо наказала Пеппі. Мавпочка сумно натягла свій капелюшок на мордочку.

Ліси зачаровували чудовими рослинами, криками екзотичних птахів і чистим морським, чи то тропічним повітрям. На друзів чекала важлива рятувальна операція, але зараз потрібно було рятувати себе. Рятувати від голоду. На острові вони зможуть поласувати кокосами, з'їдаючи все молоко і м'якоть, а також наїстися стиглими бананами та соковитими ягопані. Цю ніч вирішили провести на острові, влаштувавши собі курінь із пальмового листя та товстих гілляк. Кожен натягав матеріалів скільки міг.

Томмі розвів вогонь сірниками, якими захопив із дому, і тепер можна було спокійно їсти, але Пеппі не ліз ніякий шматок у горло. Вона сумно згадувала свого батька. А в той час Ефроїм згадував її. Сидячи в ув'язненні на самому верху піратської вежі, Ефроїм був не сам, а з папугою. Цей птах сильно йому надокучав, обзиваючи «гарбузом» через його повноту. Так, Пеппін батько був доволі товстий, але просидівши багато місяців на черствих скоринках хліба з мутною водою, Ефроїм сильно схуд. Пірати не годували його нічим іншим.