Як Пеппі спішить на допомогу

Все розпочалося одного літнього дня. Небо було ясним, а в містечку, як завжди, було тихо і спокійно.

Батьки Томмі та Анніки виїжджали у довгу відпустку, вперше залишаючи своїх дітей самих вдома без нянь та домробітниць. Вони вже не так сильно переймалися за них, коли ті залишались жити самостійно. Адже за ними стежила Пеппі, а вона, як знаєте, легко вміє розпоряджатися всім сама.

– Томмі, будь розумником. Анніко, бережи свої плаття. Не пустуйте, їжте добре, і не забувайте чистити зуби... – весь час повторювала фру Сетерген перед від'їздом.

Пан та пані Сетерген могли ні за що не хвилюватися, та вони, як і всі батьки, трохи нервували. Чого не скажеш про Томмі з Аннікою, про цих двох добре вихованих дітей. Вони люблять залишатися одні, до того ж із Пеппі! Усі три тижні брат з сестрою житимуть у своєї подруги. Нарешті їх довгий час не змушуватимуть їсти кашу, не наказуватимуть носити вечорами колючі светри й рано приходити додому з прогулянки.

Щойно батьки поїхали, Томмі з Аннікою весело побігли на віллу «Куриця». Прийшовши до саду, вони гадали як завжди зустріти на порозі свою подругу, але її чомусь не було.

– Пеппі! Ми тут! – заявили вони про себе, але ніхто не відгукнувся.

Анніка обшукала весь сад та веранду, а Томмі обдивився кожен куточок кухні та спальні. Разом пошукали в ліжку, заглянули у велику скриню з монетами, яка вже на більшу часину була порожня, зайшли в гостьову, але так ніде її не побачили. Як от, здається, Томмі її знайшов.

– Анніко, ходи сюди, вона тут! – він побачив Пеппіни черевики, що виглядали з-під занавісів. Він відсмикнув їх й здивувався – там теж нікого не було. Взуття просто стояло біля вікна.

– Ну де ж ти? – покликала Анніка востаннє.

Брат з сестрою вже зібралися йти до себе додому. Раптом, вони почули голос з вулиці:

– Увага, увага! Краще всім відійти! Погано ви мене шукаєте, – це була Пеппі. Вона спускалася з неба на старому залізному ліжку, до якого була прив'язана величезна повітряна куля, вся прошита клаптями тканини де раніше, ймовірно, були дірки. Приземлившись, вона міцно обійняла своїх друзів.

– Ой леле, Пеппі! На ліжках не можна літати! – вигукнула Анніка.

– Ти нічого не розумієш. Це... Це мекаділ! – сказала Пеппі з поважним виглядом, – Я сама його винайшла! Якийсь дурник викинув це чудове ліжко на смітник, де поруч я знайшла і цю кулю. Чому люди не розуміють принади таких речей? Але нічого. Скоро всі дяденьки й тітоньки літатимуть на таких штуках! Ось побачите! – її обличчя вмить розпливлося у ластовиній посмішці.

Дійсно, Пеппі досить часто буває непередбачуваною. Та більш несподіваними стали її наступні слова:

– Що ж, настав час прийматися за роботу...

– За яку роботу? А як же веселощі? Зараз же канікули! – здивувався Томмі.

– Якщо веселощі мають терпіння, вони почекають, – сказала Пеппі й спохмурніла, – Це ж у вас канікули, а в мене ні. Не хвилюйтеся, я вже звикла до цієї несправедливості. Може, коли я стану старою, і мені не буде чого робити, от, наприклад, як не зможу стояти на руках – тоді повчу ваші уроки. А поки розділимо справи, – далі Пеппі стала діловитішою, – Анніко, сьогодні ти займешся дилекторством. Томмі, ти нагодуєш коня і Пана Нільсона. Ну а я візьмуся за миття стін та стелі.

– Що? Таким ніхто не займається! – продовжувала дивуватися Анніка.

– Чому ніхто не займається? Я знаю одного чоловіка, який щоранку мив стіни та стелю. Не бувало жодного дня, коли він їх не мив. Усі вважали його божевільним, казали, як і ви: «Що ти робиш? Навіщо мити стіни? Навіщо мити стелю?» – а він відповів, що вони ніколи не бувають чистими. Ось і вони у мене жах якісь брудні.

– Якась нісенітниця. Краще помити підлогу.

– Ні, підлогу я вже мила, – відмовила Пеппі й взялася за прибирання.

Вона вимила весь будинок зсередини, зовсім не шкодуючи мийного засобу, в тому числі для картин та великої люстри у спальні. Весь будинок був залитий водою та піною. Щоразу, як Пеппі тяглася мокрою шваброю до стелі, на неї крапало мило, тому вона сильно жмурилася і більше нічого не бачила. Дівчинка просто розмахувала шваброю у всі боки. Так, одного разу, не помітила бідолашного Томмі, який відразу ж став брудним.

Щодо Аніки, то їй увесь час таланило. Вона знайшла браслет з намистин, десятки гарних ґудзиків, свою стару шпильку і багато чого іншого в зарослому саду.

Так непомітно настав вечір, всі добряче нагуляли апетит. Брат з сестрою спокійно їли спагеті, тільки Пеппі робила це дивно: вона вмостилася прямісінько на столі, аби їсти лежачи. До того ж вона не хотіла їсти спагеті нічим іншим, як не руками. Вона намотувала їх собі на пальці й набивала рота. Пізніше вирішила повеселити своїх друзів, зобразивши пірата із довгою бородою.

– Дивіться! Я схожа на Старого Фабіяна! – хрипким голосом мовила вона.

– Хто це?

– Це мій прадід: Фабіян Довгапанчоха, гроза всіх морів! – почала розповідати Пеппі, – Він награбував купу золота і сховав їх на безлюдному острові. Потім його не стало, і тепер цілих сто років ніхто не міг знайти ці скарби, поки не з'явився мій батько.

– Твій батько знайшов скарби? Ось звідки всі ці золоті монети, які він тобі привозить! – здогадався Томмі.