Як Пеппі долає шлях

еппі взяла мавпочку з собою у подорож, а от коня, звичайно ж, вона ніяк не могла взяти. Тож дядькові довелося залишитися на віллі.

– Сподіваюся, ти не образився, що я не можу взяти тебе з собою, – звернулася наостанок Пеппі до коня, – Витрачай корм економно! Ми спробуємо повернутися якнайшвидше. А як не вийде, то чекай нас, приблизно, через дванадцять років!

На прощання всі ласкаво потріпали коня за гриву. Опісля Томмі та Анніка із захопленням першими залізли на мекаділ. Це був єдиний транспорт, на якому діти могли самі вирушити на далекий і небезпечний острів без жодного дозволу дорослих. Пеппі скинула з ліжка весь вантаж і запалила вогонь у повітряній кулі. Конструкція плавно злетіла і вирушила у бік старого флоту для кораблів, у якому зазвичай зупинялася «Пострибунья».

«Не хвилюйся, тату, я тебе врятую!» – тихо промовила Пеппі. І ось усі четверо: Пеппі, Томмі, Анніка та Пан Нільсон уже летіли, перетинаючи кордони моря. Пеппі заграла на дудці, щоб було веселіше, і брат із сестрою почали їй підспівувати. Так вони розважалися довго. Їхній рідний шведський містечок ставав менше з кожним метром, і вже незабаром став маленькою крапкою.

– Гадаєш, ми знайдемо твого батька, Пеппі? – сумнівно спитав Томмі, намагаючись нікого не обнадіювати. Він, звичайно, вірив, що все вийде, але це було не гарантовано.

– Обов'язково! Ніяк інакше! – випалила Пеппі, – Адже все просто, Томмі, коли є план. Спочатку ми пролетимо пару сотень миль, а незабаром обов'язково знайдемо той острів. Ми висадимося на Така-Туці, я поквитаюсь з піратами й визволю батька. Ми швидко повернемося додому, щоб встигнути до приїзду ваших батьків. А як не встигнемо, то надішлемо їм записку через поштового голуба. Сподіваюся, тоді вони її прочитають й все зрозуміють.

Пеппі знала, що говорила. Вона багато років провела на кораблі з матросами, пропливаючи моря вздовж і впоперек.

Так не сумніваючись, вона разом зі своїми вірними друзями долали шлях. Літати над відкритим океаном чудово. Зверху голубе небо і знизу морська блакить. Навколо лише вони і їхні правила. Вночі всі солодко спали на свіжому повітрі, а вдень займалися чим хотіли. Зокрема Пеппі час від часу розповідала різні історії.

– Колись я вміла літати, немов птах, але одного разу перестала цим займатися і тепер знову не вмію, – згадувала вона.

– Не вигадуй, Пеппі! – говорила Анніка, бажаючи почути правдивих історій, – До того ж ми наче вже чули цю розповідь.

– А я й не вигадую! – вкотре заявляла Пеппі, – Коли корабель мого тата потрапляв у штурм, нас із Фрідольфом та іншими матросами так кидало з боку в бік, що не я сама тоді вміла літати, а ще з десяток людей! Вітер нещадно всіх нас підкидав, що доводилося хапатися за вітрила! Ми так літали щовечора, поки одного разу капітан Ефроїм не сказав: «Досить вже цього моїй доньці! Вона має жити, як усі люди, а не літати в бурхливих морях!». Тоді я перебралася жити на віллу, і знову не вмію літати.

Томмі та Анніка дослухали свою подругу, намагаючись собі уявити, як це було.

Діти вже бували на островах. Але вони були в країні Веселії, де всі доброзичливі, а ось на піратському острові їм ще ніколи не доводилося бувати. Іноді Аніці ставало ніяково, й тоді вона брала Пеппі за руку. З нею нема нічого страшного, і в усьому бачиш тільки радісне.

– Я знаю всі історії світу! – частенько хвалилася Пеппі й одразу захоплювалася розповідати, – Ви знали, що корови не ті, за кого себе видають?

– А це вже стовідсотково брехня, – сказав Томмі, та все-одно вирішив її послухати.

– А ось і ні! Я то й кажу, що ви не знаєте про них усю правду, – продовжила Пеппі, – З корів можуть вийти чудові балерини! А ще, як захочуть, то можуть залізти на дерево як кішка і почати гавкати.

– Як ти можеш розповідати те, чого ніколи не бачила?

– Чому не бачила? Бачила! І неодноразово! – Пеппі розсунула руки в боки.

Вони вирішили закінчити на цьому розмову і не сперечатися. Зараз їм краще подрімати та набратися сили.

Минуло кілька довгих днів, можливо три-чотири, ніхто вже точно не рахував. Всі запаси їжі були з’їдені. Кожен був зголоднілим та хотів розім'яти ноги. Тому Пеппі, як головна, заявила про недовгу посадку на якомусь острові, який зустрінеться ним першим до Така-Тука. І ось коли прийшла така можливість, вона посадила мекаділ і вийшла разом із друзями на безлюдний острівець. Це місце здавалося оазисом – пальми, спокійне море та білий пісок. Але так було лише на перший погляд, адже, насправді, всередині лісової хащі водилися страшні звірі. Діти не знали про це, вірячи, що тут нікого немає. Всі безстрашно (принаймні тільки Пеппі) вирушили вивчати тутешні місцевості. Пан Нільсон також був разом із друзями. Він весело скакав по ліанах, наче був удома.

– Навіть не думай губитися, Пане Нільсоне! – суворо наказала Пеппі. Мавпочка сумно натягла свій капелюшок на мордочку.

Ліси зачаровували чудовими рослинами, криками екзотичних птахів і чистим морським, чи то тропічним повітрям. На друзів чекала важлива рятувальна операція, але зараз потрібно було рятувати себе  рятувати від голоду. На острові вони добре зможуть поласувати кокосами, з'їдаючи все молоко і м'якоть, а також наїдатися стиглими бананами та соковитими ягодами. Цей день діти вирішили переночувати на острові, влаштувавши собі курінь із пальмового листя та товстих гілляк. Кожен натягав матеріалів скільки міг.