2. Мілена

 Солодко потягуюсь. Котра зараз година? За вікном тільки світанок, тож хвилюватися марно — на роботу не запізнюся. Хоча, може мій бос хоч так зверне на мене увагу. Жалюгідні думки. Жалюгідні бажання. 

 Рік тому я влаштувалась секретарем у престижну компанію новітніх технологій «Абісс Корп». Про таке тільки мріяти можна. Я тільки випустилася — і одразу така вдача. Але шансом доведеться знехтувати. Найближчими днями я планую звільнитися. Бо це ні в які ворота не лізе. Мої відчуття, не поведінка боса, маю на увазі. З його боку якраз все правильно. Мінімум розмов, короткі вказівки і суцільне ігнорування. А я? Професіонал, що тут скажеш. Кожен раз моє серце мчить галопом, як тільки чую його кроки. Намагаюсь не дивитись і туплю в монітор, чи старанно вивчаю папери. Але помилок від цього менше не роблю. Свідомо, чи ні — я не знаю. Я нічого не знаю, окрім того, що моє дихання затамовується і мізки відключаються, коли він схиляється, аби пояснити де саме я накосячила. Ніби я його чую в цей момент. Я ж тільки відчуваю його запах і печію на шкірі, від близькості. 

 А ще сни. Трикляті сни, які я ненавиджу і на які я чекаю. 

 Вчора була остання крапля. Весь офіс святкував Гелловін. У нас нема суворого дрес-коду, тож кожен щось додав до свого гардеробу. Я ж начепила маленькі, майже непомітні ріжки. 

— Зніми це негайно, — вперше за весь час Еймон підвищив голос. 

 Я ніколи не бачила його таким злим. Стояв, дивився на мене, зціпивши руки в кулаки. Кадик ходив вгору-вниз. Він запустив пальці у своє волосся. Божечки, як же й мені кортіло зробити те саме. Відчути, які ті чорні пасма на дотик. 

— Та котися ти в пекло, — пробубоніла, коли за ним гримнули двері, стягуючи обруч з голови. 

 Ось тобі й маєш. Єдина реакція, якої я дочекалася була гнівом. За що? Як йому вже так не сподобалось, міг просто сказати. Дивно, що й помітив. Він же майже не дивиться на мене. Присягаюсь, навіть не впізнав би десь на вулиці, зміни я зачіску.

 Що за прояви мазохізму, страждати за чоловіком, якому байдуже на тебе. Потайки милуватися його поставою, його обличчям. 

 Більша частина офісу після закінчення робочого дня пішла до бару — святкувати. Я ж, посилаючись на головний біль, йду додому. Дорогою на мене прилипла пляшка вина і журнал «Гелловінські закляття. Реальна магія». Нащо я взяла одне і друге, ніхто не знає. І я в тому числі. Я ж не пʼю і таку дурню не читаю. 

 Та вже за дві години, я дякувала собі за прозороливість. В бокалі плескалася брунатна рідина, сторінки шурхотіли. 

 «Хочете отримати відповідь на питання, що не дає вам спокою?» — назва статті змусила зупинитися. Хочу! Ще й як хочу. «Тоді ось вам прості й чіткі інструкції, як викликати духа правди». Мої мізки намагалися донести, наскільки це безглуздо, але вино ці думки відсікало на раз. 

 «Запаліть чотири свічки і розкладіть їх на підлозі, так, щоб утворився квадрат, хоча б метр на метр». Сподіваюсь, це нічого, що вони ароматичні. Лаванда ж наче цілюща рослина, може, воно й краще.

 «Візьміть крейду…». Крейди нема. Але десь були маркери. Згодиться. 

 «Уважно перемалюйте схему. Точність дуже важлива». А це легко. Тим паче, коли вже пляшка напівпорожня і ти не витрачаєш зусиль, аби наливати в бокал. З горла теж нормально сьорбається, навіть смачніше. Десь на середині процесу чорний маркер скінчився, довелося взяти червоний. Це ж не вплине на результат? Не повинно. Малюнок же один в один. 

 «Коли завершите — сядьте і чекайте». Сісти? Куди сісти? Я й так сиджу, бо ноги не тримають. Читати далі нема змоги — все пливе. 

 Щось таки відбувається. Плечі печуть, ніби дивиться хтось, але обернутися лячно. 

 Хвилина, друга. Чужий погляд відчувається так чітко. Я вже майже хочу повернути голову, коли помічаю туман, що клубочеться і збільшується, поки не формує постать. 

— Вийшло! — плескаю в долоні.

 Намагаюсь підвестися, але марно. Тіло трохи зраджує мене. Не треба було стільки пити. 

 Оце так красень. Не такий, як Еймон. Його карі очі поза конкуренцією, але теж нічого.

— Ти дух? Так? — питаю про всяк випадок. Мало ким він може бути. Схожий на янгола. Он як мило посміхається. 

— Мем, а ви духа викликали? — ще й так шанобливо кланяється. 

— Так, — показую йому на сторінки з інструкцією. — І в мене все вийшло. Очманіти. Може я відьма? 

 А й справді. Якби ж то було так легко, то тих духів би викликали наліво й направо. В мене точно дар. Аж гордість взяла. 

— І дуже сильна, — дух підтверджує мою здогадку. — Бо допустилися декількох помилок і все одно впорались.

— Помилок? Яких ще помилок? Наче все вірно, — хоч я і листаю сторінки, та мало що там бачу.

— Для початку, вам треба було знаходитись поза межою пентаграми, там мав зʼявитися я. 

— О, вибач. Я зайняла твоє місце, — хочу поступитися йому, бо якось негарно виходить, але не вдається

— Нічого-нічого, сидіть, не зважайте, — який же він милий, галантний. Як щиро посміхається. Не те що мій серцевий клопіт. Хоч би раз на мене так глянув. — Про що ж ви хотіли дізнатися? 

— Чи памʼятає бос моє обличчя? — ось і головне питання, яке не дає мені спокою. 

 Мені б хотілося вимовити інше: «Чи значу я для нього бодай щось?», але нащо марнувати спробу, якщо я й так знаю, що ні.

— Чекайте… — він кладе руки на скроні. Хитається. Сподіваюсь, я не змушую його робити щось занадто важке. — Вашого боса звуть Еймон Деверн, — моя щелепа відвисає, оце так дар. Він ще й віщун? —  ммм… і він… 

— Досить, — гуп. На цей голос в мене прогнозована реакція. Зупинка серця, а потім скажений ритм. 

— Він тут? — боязко шепочу духові. 

 Той лише хитає головою. Так-сяк обертаюся. Все ясно. Це сон. А як інакше? Знов все повториться. Від солодкого передчуття млість розливається тілом. Зазвичай ці сни дуже гарячі. 

 Але не цього разу. Навіть прикро. Вже і в снах мене ігнорує. Просто кладе на ліжко і йде. Дожилася. Мучитиме і тут. 

 Дивно, що на ранок я не маю похмілля. Свіжа і бадьора йду на кухню. Вмикаю кавоварку, й поки вона прогрівається йду на балкон. Осіннє повітря прохолодне, сонце фарбує вранішні хмари у яскраво-помаранчевий колір. Легкий шурхіт вітру і тиша. Місто лише почало прокидатися.