1. Еймон

 Я стою позаду неї вже добрих десять хвилин, а вона навіть не помічає. У повітрі пахне алкоголем і лавандою. Ця не дуже розумна жінка (це я мʼяко, щоб не образити, бо насправді вважаю цілковитою дурепою) сидить на землі, серед криво накресленої пентаграми і вгадайте, що робить? Викликає демона. Аякже. Чим ще зайнятись моїй секретарці у ніч Гелловіна, як не вбити себе. Так-так, саме вбити. Я бачу сторінки журналу, з якого вона перемалювала символи. На моє здивування — слова там пусті й не мають жодного сенсу. Але це ходяче нещастя примудрилося наробити помилок і створити коло заклику вищого демона. Багато винаходів людство отримало через похибки. Та щоб отак — це вміє тільки вона. Ходяче катастрофа. Мілена Ашер. Та сама Мілена, що вже рік не дає спокою моїм думкам. Що сниться мені майже щоночі. І ті сни не мають нічого спільного з роботою. І з здоровим глуздом. І з пристойністю. Але… дивина та й годі, я вперше турбуюся про когось, тому й тримаюсь від неї на відстані. Хіба що іноді дозволяю собі нахилитися достатньо близько, коли вказую на помилку в документах, щоб труїтися її запахом і дістати опік від доторків. 

— Та що ж таке, — вона гикає і бере майже пусту пляшку, в якій ще трохи плещиться рідини. Перехиляє вміст. Хтось добряче напідпитку. — Все ж вірно. Може свічки не ті? 

 Та чого не ті? Викликати демона смерті ароматичними свічками — саме те, що й потрібно. Як до такого можна додуматись? Але це, на жаль, не має ніякого значення. Основне — руна, яка вже поволі починає світитися. А те дівчисько навіть цього не бачить. Цідить вино і бубнить. 

 Я не бачу зараз її лиця, лише біле волосся, що спадає аж до попереку, але мені цього й не потрібно. Занадто добре памʼятаю, як стискаються її вуста, коли в неї щось не виходить. Я багато дивився на її губи, часто втрачаючи нитку розмови. 

 Почалося. Сиза димка щільнішала, поки не стала справжнісіньким клубком темряви, формуючи тіло демона. О, притягло неабикого. Айбервель — син помсти й гніву. І він явно не в захваті, що хтось потривожив його. Не знаю, звідки його висмикнули, але судячи з кривавої плями на сорочці й залишків часткової трансформації, він добряче розважався. 

 Якби я не відчув загрозу для неї, якби моя інтуїція не переборола голос розуму і я залишився вдома, все скінчилося б швидко. Навіть думати не хочу, чому ж я це відчув. Мілена не може бути аж настільки важлива для мене. Я не можу її кохати… Ніяк не можу… Демони не кохають. Вони беруть, привласнюють і володіють. 

— Вийшло! — вона радісно плескає в долоні. Намагається підвестися, але хитається і знов сідає.

 Айбервель одразу бачить мене. В очах проблиск здивування, але він швидко змінюється на тріумф. Він все розуміє. Не дурень. Якого ще дідька принцу пекла стояти за плечима простої смертної і спостерігати?

— Ти дух? Так? Гик, — схоже, Мілена почала розважати демона, бо він ховає роги і хвіст, стає цілковито нормальним.

— Мем, — він кланяється. — А ви духа викликали? 

— Так, — тицяє пальцем у журнал. — І в мене все вийшло. Очманіти. Може, я відьма? 

 Я ніколи не бачив усмішки Айбервеля, а зараз можу перелічити всі тридцять два зуби. 

— І дуже сильна. Бо допустилися декількох помилок і все одно впорались.

— Помилок? Гик. Яких ще помилок? — починає листати сторінки. — Наче все вірно.

— Для початку, вам треба було знаходитись поза межею пентаграми, там мав зʼявитися я. 

— О, вибач, — знову марна спроба підвестись. — Я зайняла твоє місце. 

— Нічого-нічого, сидіть, не зважайте, — його глузливий погляд переходить на мене. — Про що ж ви хотіли дізнатися? 

— Чи памʼятає бос моє обличчя? 

 Що? Чи памʼятаю я її обличчя? Я вивчив все. Кожну родимку, кожну рису. Навіть візерунок райдужки — блакитно-сірої. Спитала б, чи я памʼятаю її запах? Ту трояндову отруту, що вже стала моїм особистим наркотиком. 

— Чекайте… — той блазень імітує транс. Прикладає руки до скронь і хитається. 

 От чого її не насторожує те, що в нього лацкани сорочки теж в крові? Чим вона думає? 

— Вашого боса звуть Еймон Деверн, мммм, і він… 

— Досить, — стаю на крок вперед.

 Не варто обманюватися його поведінкою. Те, що він дізнався про Мілену, стане великою проблемою. І загрозою. 

— Він тут? — вона шепоче, так і не обертаючи голови. 

 Айбервель лише хитає головою. 

 Моя погибель штовхається ногами, аби врешті розвернутися до мене. Осоловілі очі блукають моїм тілом, але аж такого здивування не бачу.

— Це сон. Все ясно. Але чому ти одягнений? Ти ніколи не снився мені одягненим. 

 Я махаю демону, аби щез. Подумки прокручую варіанти, що ж з ним робити. На жаль, вбити не вистачить сил. Як і йому мене. А от дістатися до Мілени він цілком зможе. І я певен на всі сто відсотків, цієї можливості не втратить, бодай аби позлити мене. Айбервель лиш робить паси руками, імітуючи уклін і зі словами «Ваша Високосте» щезає.

— Високосте? Він назвав тебе Ваша високість? — от чому її уважність прокинулась тільки зараз? 

— Це все, що тебе насторожило? — йду до неї й беру на руки.

 Така проста дія лягає теплотою на серце і змушує його битися частіше. Я б сказав вам, що ніколи його ритм не збивався, але за останній рік таких випадків було чимало. Коли вона гризла олівчик, чи облизувала губи при розмові. Коли поправляла спідницю, коли її пальці погладжували краєчок столу. Чи памʼятаю я її обличчя? Дурнішого запитання годі й уявити. Чи залишилась у мене бодай крапля розуму і самовладання — ось що треба було питати. 

 Може й добре, що вона таке втнула. Мій світ тепер знає про неї, а це не залишає мені вибору. 

 Я клятий егоїст. Бо міг би зупинити ритуал. Натомість — стояв і дивився. І чекав. Хоча… це була лише справа часу, коли я зірвуся. 

 Тепер залишилась одна, несуттєва дрібничка — пояснити Мілені, що я демон, мені сімсот з гаком років і вона моя. І здається, я звихнутий на ній. 

— Ммм, ти так добре пахнеш, — вона тулиться до мене, пальчики починають розстібати ґудзики. — Раніше мені цього не вистачало.