Sailor

— Так от чому ти прийшов.

Це прозвучало майже шипінням. Люк спробував пояснити, але емоції взяли гору:

— Вони вірили тобі, ті люди! Приносили жертви. Виконували будь-які забаганки. 

Верхня губа І Драйг Гоха смикнулася в спробі презирливої усмішки. Люк сів, схрестивши ноги, на жертовному камені, стиснув величезні кулаки і продовжив:

— Ніхто б не видав Патріку місце останньої святині. Ніхто з людей. Особливо після того кривавого Белтайна. Ти ж чув? Чув, звичайно. Святоша прийшов на галявину й запалив свічки своєму богу, не чекаючи, поки спалахнуть наші священні багаття. А коли нещасний друїд Лохру насмілився висловити невдоволення, Патрік просто побажав йому здохнути. Навіть не спробував навернути в істинну віру. Лохру підняло в повітря і вдарило головою об каміння.

Дракон зацікавився чимось на горизонті. Відійшов на край і втупився вдалечінь, повернувшися спиною.

—  А далі? Пам'ятаєш? Про те, де стоїть золотий ідол Кром Круах, знало не так багато людей, а ще менше нелюдів. Патрік прийшов на галявину саме тоді, коли останні вцілілі друїди зібралися, аби піднести дари ідолам. Знаєш, які? Мабуть, не знаєш, адже ти зник. Потім з'ясувалося, що в той самий день раптово відчалив зайшлий драккар, хоча напередодні його хазяїн клявся, що не менше місяця пробуде на суші, аби твердь перестала хитатися під ногами. 

Люк перевів подих. Дракон мовчав.

— Тобі цікаво, що сталося? То я розповім. Друїди мали принести в жертву власні життя. Остання відчайдушна спроба підтримати старих богів. Віддати себе до останку, аби ті й далі захищали свій народ. І жертву було принесено. Тільки не тим богам. Не нам. Патрік знав, що готується. Прибув в потрібне місце в потрібну мить. Коли чутки про побоїще дісталися сідів, я метнувся… Запізно. Друзки Кром Круаха і дванадцяти ідолів валялися по всій галявині. На розмелених вщент тілах друїдів. Патрік приніс грандіозну жертву своєму богу. Жертву, яка остаточно ствердила зверхність християнства на нашій землі. І це стало кінцем всього. Для нас. Для мене…

І Драйг Гох не обернувся. Так і стояв, наче роздивляючись щось вдалині, а перед невидючими очима спливало те, що волів забути він. Його ганьба.

Змії сповзаються звідусіль. Чорні, сірі, трав'яно-зелені, кольору міді — кольору застарілої крові. Туди, до урвища, де бовваніє одинока сутула постать. Змії остерігаються занадто наближатися до фігури. Попри нездоланний, майже сексуальний поклик юрмляться на відстані, сплітаються в химерні клубки. 

Чоловік обертається, обводить поглядом нуртуючу землю. Здіймає посох.

— Іменем Господа нашого велю вам: киньтеся з сеї кручі в безодню морську і згиньте навіки, та не чиніть більше шкоди сій благодатній землі. 

Строкатий потік обрушується у прірву. Під зміями кришиться каміння, здається, вони потягнуть за собою увесь крутояр, та сутулий чоловік не рухається, навіть не звертає уваги на масове самогубство плазунів. Він пильно вдивляється в лісову гущавину, де чаїться хтось незримий. 

— Іменем Господа Бога нашого вседержителя я, раб господень Патрік, наказую тобі, ящуру, породженню диявола, стати перед моїми очима! — реве, зриваючись на фальцет. 

Це виглядало б смішно за інших обставин, та за ним стоїть міць нового бога. Бога, який з кожним роком набирає все більше сили. Бога, перед лицем котрого старі ідоли розсипаються на порох. І Драйг Гох не може опиратися. Скрегоче зубами від безсилої ненависті, та виходить зі схову й покірно лягає на край урвища. На мить його охоплює дежа вю: те ж місце, та ж поза…

Патрік наставляє на нього посох. 

— Велю тобі, нечестивий змію, кинутися з сеї кручі…

— Почекай!

Жадоба життя перемагає. І Драйг Гох не вірить, не може повірити, що його тисячолітнє існування зараз урветься. Невже… Та сутулий замовкає і дивиться вичікувально. 

— Ми можемо домовитися. Я… можу бути корисним.

Патрік зволікає, та все ж опускає посох.

— Можеш. Скажеш, що замислило друїдське кодло. Я ж бачу — вони щось задумали проти мене. Проти істинного бога нашого, нечестивці, насмілилися повстати! Говори. І щоб більше я тебе не бачив.

Того ж дня розкішно вбраний чоловік кидає важкий мішечок смердючому мореходу. Драккар відпливає з єдиним пасажиром. По дорозі кілька відчайдухів домовляються вбити багатія й поділити його гроші. Останнє, що вони бачать — як деформується безброве лице, втрачаючи будь-яку схожість з людським.