Tailor

Гострі — хоч папір ріж — вилиці чоловіка, який з'явився нібито нізвідки, кидали чорні тіні на запалі щоки. Глибоко посаджені під безбровими дугами холодні розумні очі робили його схожим на древню рептилію. Люк швидко зирнув на примхливо вигнуті губи і на мить відвів погляд. Поряд з І Драйг Гохом він завжди почувався неоковирним незграбним опудалом, і вдіяти з цим не міг нічого. Навіть в колишні славні часи.

— Чим зобов'язаний? 

Червоний дракон І Драйг Гох неспішно сперся об граніт навпроти Люка, елегантно схрестивши ноги. Ірландець довгу хвилину міряв прибульця поглядом, відмічаючи дорогий стильний костюм, пошиті на замовлення черевики, вишукані золоті запонки. Врешті піднявся й похмуро втупився згори вниз у звужені зіниці. І Драйг Гох стенув плечима.

— Сиди, прошу. Будь моїм гостем.

— Хороша спроба, але марно.

Губи дракона ледь смикнулися в поблажливій посмішці. 

— Що привело тебе сюди? Не ностальгія ж. Кажуть, ти геть не гориш бажанням згадувати старі часи. 

— Іноді спогади наздоганяють нас, не питаючись, чи потрібні.

— Тоді що?

І Драйг Гох запитально здійняв брову і вичікувально замовк.

Люк також мовчав. Фактично, відповіді він не мав. Не міг сформулювати. Пауза затяглася. 

Дракон ледь схилив голову і вишкірився. Крізь шкіру на мить проглянуло істинне єство, майнуло і зникло, поступаючись вишуканій цивільній оболонці.  

— В мене дежа вю, Ламфадо. В останню нашу зустріч ти так само намагався підібрати слова. Так само даремно. Ну що ж, приємно було побачитися. 

Він неквапно пішов посолонь, обходячи стрімку скелю. Люк закусив губу. Відчував, що знову програв. Втім, він ніколи не був сильним у словесних змаганнях на півтонах. Волів радше влаштувати хорошу бійку… чи то пак битву. В битвах не мав рівних, його спис летів, мов продовження руки хазяїна, як при Маг Туїред. Тоді, в зеніті слави, вважав, що перевершив усіх. Думав зробити чашу з черепа самого Одноокого. Щось його зупинило. Від думки про те, що губи торкатимуться останків діда-виродка, кров у венах крижаніла й гусла. І Драйг Гох тоді насмішливо позирнув на нього, смикнув верхньою губою, недбало підхопив череп і поніс геть. 

Люк спробував згадати, куди потім поділися рештки Одноокого, але… Спочатку він сумлінно старався стерти з пам'яті — і своєї, і племен — все, що стосувалося проклятого предка, потім стало якось не до того, а потім… Потім він справді все забув.