Tinker

Багряна комета перекреслила небо жирною розкошланою рискою. Неначе хтось гнівно кресонув пером, вмоченим в криваво-червоні чорнила, і прорвав в папері нерівну дірку. 

Люк Мак-Герот з надією зазирнув в картонну упаковку, але та була порожньою, лише пара крихітних уламків картоплі фрі валялися на дні. Він облизав масні пальці, витер насухо об траву і допив залишки "Кока-коли" без цукру, бридливо скривившись від нудно-солодкого присмаку аспартаму. Запхнув все в пакет з подвійною золотою аркою, вже розмахнувся пошпурити в кущі, та в останній момент спинився. 

Давно — він марно спробував пригадати, коли саме — в нього зав'язався роман з маніту тюльпанового дерева. Люк ніяк не міг запам'ятати її ймення і вперто звав дріадою, причому вимовляв так, наче це було власне ім'я: Дріада. Маніту не ображалася чи, принаймні, вдавала, що не ображається, лише мружила ясно-зелені очі. Була досить кволою, страждала задухою через усе те сміття, що заполонило ліс. Люк провів з нею відносно багато часу — чи не кілька місяців — та врешті не витримав і чкурнув далі, куди очі дивляться. Занадто вже яскравими стали нічні сновидіння, і він боявся, що ось-ось почне згадувати те, що на той час так вперто заштовхував у найдальші затхлі комори пам'яті. Мабуть, через затьмарені соромом спогади він зараз спинився, безгучно висварився й запхнув пакет в обшарпаний рюкзак кольору хакі. 

Промені сонця вирвалися з-за обрію й зафарбували небо біло-рожевим. Комета трохи зблякла, але так само розсікала навпіл небосхил. Мак-Герот згадав, як вперше побачив хвостату зайду кілька днів тому. Сяйво ядра — неправильної форми наперекір усякій логіці — видалося дивно знайомим, і коли Люк зрозумів, що комета нагадує в'юнке тіло дракона, по його спині побіг холодок впізнавання, а волосся на шиї стало дибки у передчутті зустрічі.

Терпкий запах вологого моху слабшав, розчинявся в світанковому повітрі. Час було рушати. Ірландець випростався на увесь свій велетенський зріст, з хрускотом потягнувся. Шрам на грудях звично занив, і Люк ледве втримався, щоб не потерти настирливо сверблячу ділянку, затягнуту нечутливою блідою шкірою. Звертати увагу на подряпини було негідним Туата Де Дананн. Крім того, найбільше дошкуляв вихід наскрізної рани на спині, а туди він аж ніяк не міг дотягнутися.

Примружившись, аби відволіктися від ясніючого дня, Люк простежив поглядом мерехтливу лей-лінію, що служила йому орієнтиром. Силова артерія впиралася в ту ж точку на горизонті, куди летіла комета-дракон. Люк покивав своїм думкам — відросле мідно-руде волосся впало на обличчя, лоскочучи щоки й носа — й закрокував вздовж непомітного людям дороговказа. 

За кілька годин вікові сосни розчахнулися, і Люк мимохіть завмер, повільно піднімаючи погляд до вершини вузької скелі, яка стирчала сама-самісінька посеред лісу. Ламані стрімкі лінії робили її химерно подібною до псевдоготичного палацу, створеного пустотливими ручками голівудських аніматорів. Скелю оточувало коло абсолютно голої землі. Навіть багатолітній шар рудої глиці різко обривався за кілька метрів від тьмяно-червоного граніту. 

Мак-Герот почав обходити галявину проти сонця, старанно ступаючи по глиці. З'явилася друга, а відразу за нею третя лей-лінія. Всі три перетиналися десь всередині скелі. Ірландець тихо присвиснув — подібні місця сили траплялися напрочуд рідко і, звичайно, були давно й надійно застовплені. Як не намагався, не міг вловити навіть примари пролитої крові чи відголосків битви. Вочевидь, хазяїн місця користувався витриманим, мов хороше вино, авторитетом, який вже дуже давно не було потреби відстоювати. 

Люк присів навпочіпки, спершись спиною на старезну сосну. Нагріта сонцем кора приємно втишила надокучиливо ниючий шрам. Мак-Герот видобув з кишені джинсів важку вінтажну "Зіппо", слідом зім'яту пачку, й голосно вибатькувався, коли на долоню випали дві половинки останньої сигарети:

— Go mbrise an diabhal do chnámha! Щоб тобі кістки переламало!

— Приємно знати, що є незмінні речі: темрява ночі, багрянець крові й груба нестриманість Ламфади.