Порожнє місто — і повільне світло

Брно зустріло її тихо.

Ніхто не чекав. Ніхто не запитував, звідки вона, чому така втомлена, чому не посміхається. Всі поспішали — на роботу, в магазини, в кафе. І тільки Сніжана стояла на вокзалі, тримаючи сумку з трьома речами і пам’яттю, яка важила як цілий будинок.

Вона поселилась у кімнатці з двома сусідками. Одна — з Харкова, інша — з Маріуполя. Вони всі були мовчазні, мов тіні, що тимчасово оселились у чужому місті. Та була між ними тиха ніжність — вони залишали одна одній яблука, підігрівали вечерю і мовчки обіймали, коли щось нагадувало про дім.

Сніжана почала працювати — прибиральницею спочатку. Потім офіціанткою в маленькій кав’ярні. Вона не знала чеської, але вміла усміхатись. І ця усмішка — не фальшива, а така, яка каже: “Я ще тут. Я жива.” — зробила для неї більше, ніж будь-які сертифікати.

Минув рік.

І саме тоді, коли вона вже звикла до тиші — він з’явився.

Було літо. Суботній ранок. Вона витирала стіл на терасі, коли підняла очі — і побачила його.

Змінився. Вищий. Трохи худіший. Очі — знайомі до болю.

Він мовчки підійшов, тримав каву в руках — не пив.

— Ти знову не додала цукру, — сказав.

— А ти все ще не вмієш просити, — відповіла вона.

Обидва засміялись. І мовчали. Довго. Але то вже було інше мовчання — не про біль, а про відлуння спогадів.

Вони не кидалися один одному в обійми. Вони просто… сіли поруч. І пили каву.

Це був початок нового етапу.

Не казка. А життя — справжнє, просте, з шрамами і усмішками.