Коли небо стало чорним

Після розриву вона думала, що гірше не буде. Вона була вже доросла, вміла мовчати біль і складати себе наново — мов пазл із потрісканих уламків. Та коли прийшла війна, здавалося, світ розірвався ще раз. І вже не всередині неї, а зовні.

Перші тижні були як туман. Телевізор кричав про обстріли, соцмережі перетворились на фронтові звіти, а знайомі все частіше зникали зі зв’язку. Але вона не думала, що війна торкнеться її настільки близько.

Її брат — єдина рідна кров, яка ще залишилась на цьому світі — пішов добровольцем. Він завжди був упертим: навіть у дитинстві не дозволяв комусь ображати Сніжану. А тепер — не дозволяв ображати Україну.

Він телефонував із передової. Говорив:

— Все буде добре. Я з тобою. Ти тримайся там.

Останній дзвінок був коротким. У голосі — втома. Але й ніжність.

— Коли все закінчиться, я приїду — зробимо шашлики. Як колись.

Він не приїхав.

В неї не залишилося навіть його рук — лише його наплічник, який волонтери передали через побратимів. І записка в боковій кишені:

“Якщо ти читаєш це — значить, я не встиг. Але знай: я пишався, що був твоїм братом.”

Сніжана не плакала. Уперше — не плакала. Вона мовчала кілька днів, як камінь. Потім встала. І вирішила: не дати цьому болю знищити себе. Вона вийде з дому. Вона поїде. І почне заново. Не замінить втрату — але дасть собі шанс не втратити себе.

Так вона опинилась в Брно.