Коли зима прийшла рано

Розділ 1. Коли зима прийшла рано

В дитинстві Сніжана дуже любила слухати дощ. Він був як шепіт: тихий, майже ніжний. Їй здавалося, що хмари говорять з нею, коли ніхто більше не слухає. У маленькому будинку на краю села, де пахло дровами й яблучним варенням, вона жила з батьками, які були для неї цілим всесвітом. Мама співала колискові, навіть коли Сніжана вже ходила до школи. Тато ж навчив її кататися на велосипеді — і сміливо падати.

Та зима прийшла надто рано.

Сніжана ще не встигла сказати «дякую», як одного дня двері дому закрилися для неї назавжди. Спочатку — тато, потім — мама. Хвороба, мов злодій уночі, вкрала в неї обох.

Її світ став холодним.

Прийомна родина була ніби стіна — висока, мовчазна, непривітна. Її не били, але й не любили. Вони годували, але не дивились у вічі. Її називали “не наша”. Її речі завжди були “поза місцем”. Її тиша — “занадто гучна”.

Але ще гірше — був він. Їхній син. Старший. Зовні — гарний, усміхнений. Але вночі в його очах світилася темрява. Те, що сталося, не мало трапитись. Вона мовчала. Тому що не вірила, що хтось захистить.

Але навіть тоді в її серці не згасло все.

Він з’явився — хлопець, такий самий чужий, як і вона. Прийомний. Зламаний, але добрий. Їхнє кохання розцвіло в тіні чужого дому — як квітка крізь тріщину в бетоні.

Це був порятунок. На чотири роки.

А потім — нова втрата. Їхнє дитя. Маленька надія, яку вона носила в собі з тремтінням і молитвою… пішла. Серце розкололось. Їхнє “ми” зникло у сльозах, у мовчанні, у втомі.

🔹