Пекучі піски Шубрута

Зара повільно йшла узбережжям, вдихаючи холодне морське повітря, сповнене солі та крику чайок. Вдалині на узвишші білим равликом згорнувся маєток, що в цьому світі слугував Еквілібріуму за штаб-квартиру. Віти дерев, чиє пишне вбрання безжально обкарнала осінь, намагались сором’язливо прикрити його стіни, та на передодні зими в них це погано виходило й тільки більше наганяло апатію. Зара ненавиділа холод і залюбки проміняла б це місце на щось тепліше, проте вона обожнювала море, все ще по-дитячому захоплюючись тоннами живильної вологи, що з гуркотом котились їй до ніг, обдаючи міріадами діамантових бризок. Дівчина ще щільніше загорнулась в товсте пальто й поправила хіджаб, який за всіх зусиль не міг приховати її чисельні коси, що сягали ледь не до п’ят. Давно вже треба було їх обрізати, та мати так любила її волосся, раз у раз повторюючи, що це скарб та краса кожної жінки, що Зара так і не наважилася це зробити навіть через стільки років. Зараз би їй аюр, він би без зусиль впорався з будь-якою її зачіскою та й був би набагато зручніший за те, що носять жінки цього звіту. Та де ж тепер його взяти? Свій останній підлітковий, вишитий ще її матір’ю, вона зберігала немов реліквію, намагаючись зайвий раз його не торкатися. Як же вона сумувала за домом, за його сухими вітрами та розпеченими пісками, не цими огидно-вогкими та блідими, мов полудневе сонце, а помаранчево-червоними, що, рікою піщинок шаруділи під ногами, створюючи тиху та мелодійну музику пустелі.

                                                                                   * * *

Розпечений помаранчево-червоний пісок шарудів під ногами, засипався у сандалі, шкрябав пальці та, гнаний вітром, тонкими річками віявся поміж дюн ген у далечінь. Пустеля дихала та шепотіла тихим шурхітливим голосом, присипляючи свідомість, аби заманити неуважного мандрівника у свої вбивчі тенета. Зара струснула головою та ще більше натягнула аюр на лоба, аби безжальне сонце не так сильно пекло обличчя. Був ще тільки ранок, а вже почало припікати так, що п’яти от-от підгорять. Милостива Айсіль, якщо й далі вештатись просто неба, то лазурові квіти, які так дбайливо вишивала мама, вигорять, і на що тоді стане схожий її аюр? А він же зовсім новенький. Не старий дитячий, а справжній дівочий, який Зара отримала честь носити, щойно їй виповнилось дванадцять на знак того, що вона вже майже доросла.

Дівчинка поспіхом проминула останні бархани та увійшла до оази, що розкинулась посеред піщаної безмежності. Довкола неї одразу виросли одноповерхові будиночки, так-сяк збудовані з руївої соломи та глини, вікна та двері яких були завішані різнобарвними ряднинами, аби не впусти всередину полудневий жар та нічний холод. Зазвичай ці завіси були не дуже чисті й цілі, проте із завданням своїм справлялись. З вузьких провулків пахло відходами та сечею. Інколи повз пробігали худі собаки, висолопивши язики та з надією поглядаючи на дівчинку, чи не знайдеться у неї якоїсь поживи чи може води. Пожива у Зари таки була, тож вона міцніше перехопила торбинку, повну пустельних равликів, та пришвидшила ходу. З цієї частини міста не завжди можна було вийти з повністю уцілілим майном. Проте з кожною новою вулицею будинки ставали все принаднішими, до них почали додаватись другий, а то й третій поверх. Біля ґанків з’явилась рослинність, інколи в горщиках, інколи висаджена просто в землю. На хвилину Зара задивилась на маленькі білі квіти, що, хоч і зовсім крихітні, мали неймовірно тонкий, солодкий аромат. Вона завжди дивувалась людям, які так бездумно витрачали дорогоцінну воду: не для вирощування їжі, а просто так, для краси. Кому хочеться милуватись якимись там квітками, коли вмираєш від спраги. Та хто цих багатіїв зрозуміє?

Тим часом на вулицях з’явилось більше людей. Всі кудись поспішали: чоловіки на роботу, жінки за продуктами на ринок чи з глеками по воду. Відкривались майстерні, в яких вже починало щось стукати, грюкати та шарудіти. Торговці відчиняли крамнички або поспішали зі своїм товаром на базар, де починало клубочитись та вирувати справжнє життя. Злившись з потоком, Зара увірвалась в круговерть запахів та кольорів. Повсюди майоріли ятки, повні краму: тканин, прикрас, книг, одягу та головне їжі. Аромати спецій вдарили дівчинку в ніс незгірше на ковадло, ледь не збивши з ніг. Рот одразу наповнився слиною, а в животі забурчало, нагадуючи Зарі, що вона з самого ранку ще нічого не їла. Вона пожадливим поглядом пробіглась по прилавках зі смаженими піщаними щурами, казанами з руївою кашею й тушкованим мазаатовим м’ясом, коржиками із медовою начинкою та фруктами, що так і тягнули до себе червоною, рожевою, пурпуровою та помаранчевою соковитістю.

Зара сумно зітхнула, спостерігаючи, як всю цю смакоту розкуповують люди, правлячи собі сніданок. Покопирсавшись в кишенях, вона знайшла усього лише два нади. За таке не купити й найзморщенішої грушки. Ще раз зітхнувши, дівчинка попрямувала далі. Вона ж бо сюди не купувати прийшла, а продавати.

Проштовхуючись через натовп, що збільшувався з кожною хвилиною, Зара нарешті дісталась до ятки, де на неї вже чекав гладкий торговець. Червоний кушак насилу перев’язував його живіт, утримуючи широкі сині штани, які, здавалось, от-от на ньому луснуть. Біла сорочка, рукави якої мали вільно звисати, також була облипла, аж видно було нитки швів. Крамар те й діло протирав чоло хусткою. Темне волосся, що виглядало з-під неохайно намотаного тюрбана, злиплось від поту. Не кращі справи були й з бородою.

– Доброго ранку, Самір-сайді, – привіталась з торговцем Зара.

– Доброго ранку, Заро, сьогодні як завжди? – одізвався той, окинувши її допитливим оком.

– Так, маю для вас п’ятдесят равликів, – дівчинка розкрила торбинку й висипала на прилавок кругленькі раковини, розміром з половину її долоні.