Розділ 8

— Ось ми й прийшли. Зала чотирьох стихій, — повідомив спадкоємець і без проблем використав свою магію, аби відімкнути двері й відчинити їх перед своєю супутницею. Те, що відкрилося очам віконтеси, вражало й було неперевершеним. Кожна із чотирьох стін містила на собі прекрасні візерунки, присвячені одній із стихій. Сніжинки та крапельки води на павутинні, могутні торнадо й святилище на озері Ярсон зображалися по сусідству з іскрами, багаттям та величезним полум'ям. Сильний вітер, шторм, гори й зображення бога Вітровика поруч з матінкою землею, заквітчаною й всесильною. А на стелі усіма барвами сяяв Кристал, посилаючи невидимі ниточки до кожної зі стихій. Відповідно до епох і в хронологічному порядку апартаменти повнилися портретами Посвячених Блискавичних магів, які колись очолювали Маріанію. На дубових столах лежали прадавні артефакти й речі, що збереглися з тих давніх часів і належали комусь із людей, намальованих на стінах. Навіть атмосферу зала мала зовсім особливу, магічну, немов берегла частинки душ усіх покійних правителів.

— О, Тео! — вражено вигукнула шатенка і затихла, бо не змогла підібрати гідного слова, щоб виразити свій захват.

— Блискавичні потрібні імперії. Їх правління було справедливим... Маги різних стихій не ворогували і всі вважалися рівними... Ти повинна пишатися, мишко, своїми дарами... — прошепотів принц, цілком розуміючи, що за такі революційні думки він може втратити геть усе. Починаючи титулами, закінчуючи волею і життям...

День минув прекрасно. Екскурсія кампусом, споглядання розкішного барельєфа на стінах таємного внутрішнього саду, милування дивовижними рідкісними квітами... Далеко від світського гаму Місафір здавалося, що вона в раю. Бо лише там може бути настільки гарно і легко! Сидячи на призьбі фонтану й створюючи на воді дивовижно візерунчасті брижі, віконтеса відчувала абсолютний спокій. Тео нишком підглядав за нею, поринаючи у власні думки. Сам не усвідомив, коли присів поруч і стиха прошепотів:

— Я й не покидав тебе...

— Що? — здивувалася шатенка й піднесла свої безмежно сині очі до обличчя юнака. Він усміхнувся, нагадавши їй її ж слова, сказані під час танцю, і ще раз ствердно промовив:

— Я про тебе не забував... І не покидав тебе, Місо...

— Авжеж... Десь крутився навколо Марель, хіба я не знаю?... — хмикнула вона, легким жестом руки бризнувши просто в обличчя юнака прохолодною водою. Тео заціпеніло. Ні, не через її вільність, просто ще ніхто й ніколи, окрім батьків та мадам Парли, не смів його в чомусь звинувачувати. І всі ті колишні дівчата в його присутності лише натягнуто посміхалися, удаючи, що всім задоволені. Марель могла влаштовувати істерику, але її скандали ніколи не були для юнака чимось трагічним. Зараз він більше переймався тим, як позбутися нав'язливої віконтеси Сорильської. Але слова й аж надто байдужий тон з ледь помітними нотками образи Місафір чомусь викликали емоції. Як вона сміє йому щось казати? Хто вона взагалі для нього, щоб звинувачувати? Не дружина, не наречена, не кохана. Просто знайома! Будь-яка інша вже давно розтопилася б і впала до ніг, а Ліемська міледі все ще тримала оборону. Ба — більше! Їх стосунки навіть не потеплішали, хоч він і не намагався бути з нею милим! Тільки погляньте яка цяця! І на що ж вона сподівається? Зміряв очима спокійнісіньку доньку графа, яку в цю мить не турбувало нічого, окрім магії води й фонтану. А можливо взаємодія дає дівчині сміливість? Вважає, що вона незамінна? І поки що це дійсно так... Але ілюзії міледі можна розвіяти...

— А що таке? Ревнуєш? — замість того, щоб пояснити, що він узагалі сьогодні не зустрічав колишню коханку, відколи вони в палаці, Тео вирішив піти у наступ. Тим часом, згадавши про присутність спадкоємця, Міса піднесла свої прекрасні очі до його обличчя і легко посміхнулася:

— А ти що не бачиш? Страшно ревную... — насмішка... Розмовляти насмішкою з ним? Теодор знову ледь не гепнувся з призьби. Розмова про особисте геть не клеїлася і принц навіть пожалкував, що вирішив зізнатися капосній про те, що ввесь вечір лише її й пильнував. Не повірила. Або просто знущалася. Чи то її хитрий план? Хтозна, які думки блукають у кучерявій голові. А проте тепер однозначно зрозуміло лише одне: на Місафір парочка ласкавих слів не діє. Це вперше в практиці Тео, зазвичай всі цінують навіть мимовільну увагу Його Високості. Але правди ніде діти: з такою амазонкою куди цікавіше проводити час, ніж з тими іншими. І кілька годин наодинці, які вони потратили на прогулянку палацом, не обтяжували. Навпаки тем для розмов знаходилося безліч і навіть у тиші обоє знали, що були на одній хвилі. Дуже дивна дівчина. Дуже дивна... А поки він обмірковував це, віконтеса вирішила остаточно здивувати прямолінійністю: — Та не хвилюйся так. Мені абсолютно байдуже з ким ти проводиш час. Важливо лише те, щоб ти вірно беріг мою таємницю... Тому що в іншому випадку мені загрожує смерть...

— Я обіцяв тобі, заприсягся. Не бійся, з тобою нічого не станеться, поки я поруч... — може хоч власні мотиви змусять її з іншої сторони поглянути на сина короля й опам'ятатися. Зрозуміти в чиїй знаходиться компанії. Майже подіяло...

— Дякую тобі, я цього не забуду, — ніжно посміхнулася вона і навіть легко вкрила чоловічу руку своєю маленькою тендітною долонею всього на кілька секунд. Її очі знову сяяли зорями, немов віконтеса й сама була зорею: яскравою, але далекою, недосяжною...

***

— Ваша Світлосте! Надійшов лист зі столиці, — голос леді Донни звично віддзеркалював поштивість і не мерехтів жодною гамою емоцій. Отримавши дозвіл, жінка підійшла до масивного дубового столу, подаючи у руки графа коричневий футляр. Запитала, чи будуть для неї ще накази й тихими кроками зникла в коридорі, неначе її ніколи й не було тут. Розелла, що мить тому вільно сиділа на дивані, відкинувшись на спинку, зараз граційно випрямила силует, з уважністю вивчаючи емоції на кам'яному обличчі свого чоловіка. Нікомед неспішно прочитав лист, поклав його назад у футляр і сховав у шухляді свого столу, вже потім згадавши про присутність дружини. Вона ж згоряла від цікавості і ледь змушувала себе зображати спокій.