Розділ 7

«Магія в мені бездонним джерелом

Наповняє душу теплом і добром.

Вогонь і повітря, земля і вода!

Я з вами сильніша та буде біда.

Старалась, писала я заклинання

Ауру сяйво сховать на світанні

Просила. Лише секрет зберегти,

Життя своє врятувать. Не втекти.

На прийомі танцювати, усіх обманути,

Трійку стихій заховать — не забути.

Наберуся терпіння, простий мій мотив:

Король не узнає, що він не один

Блискавичний і маг, що з дарами горою.

Стихій моїх сила не буде зі мною»...

Якби ж дієве заклинання так легко писалося, а магія, зібрана родом за великі віки, могла заснути! Тоді приховати свою особливість було б куди простіше. І дванадцять років тому вони легко обійшлися б без того давнього задуму з викраденням, на який графиня Анна витратила увесь резерв власних сил, поміркованості, глобальної тотожності й немалі кошти, організовуючи таку складну операцію. Жодні заклинання, обряди та амулети не дозволять відректися самої себе. Але бачать небеса: Місафір цього й не хотіла. Всього лише страшно хвилювалася перед королівським прийомом, обожнюваним людьми святом Весни, на якому її представлять до двору короля. Її енергетика та аура під пильним поглядом досвідчених магів видасть таємницю віконтеси, а ті будуть дивитися дуже наполегливо. Врешті-решт повернення доньки найвпливовішого графа сьогодення, яку на магічнім обряді визнали бездарем, потім поховали, а тепер отримали живу й обдаровану — сенсація не одного року. Крім того ніхто не забув про те, що мати дівчини — маг води. А, отже, питання про її долю умовно все ще відкрите...

Місафір важко видихнула, знову в думках шукаючи вдалі слова для написання хорошого заклинання, яке зовсім раптово могло б подіяти правильно і приховати її таємницю на час балу. Пошук шляхів порятунку плавно перетворився у сеанс ностальгії. Цілий місяць життя у Ліемі позаду. Позаду надцікаві уроки з учителем, який зміг не просто зарядити любов'ю до речей, про які розповідав, але й повідати багато корисного. Позаду наполегливі тренування магії вогню з тітонькою Анною. Всі дружні посиденьки з братами й милою Емілією, яка за цей час стала вірною подругою. Позаду сімейні вечори у колі рідних. Віконтеса жахливо сумувала за матусею, але й покидати маєток, в якому завжди ллється галас, шум та сміх на спокійний і нудний будиночок у горах не бажала. Можливість вільного листування магічною поштою рятувало. Завдяки цьому Девлет знала про кожен крок її донечки. Місафір писала геть про все, виливаючи свою душу на папір і відправляючи її відмітину в руки рідної людини. Про те, яким сильним і мужнім став Марком. Як пощастило Райлю з нареченою і як чудово мати справжню сестру, якою стала красуня Мія. Наскільки владною буває бабуся Сандра і як їй завше перечить не менш переконлива тітонька Анна. Знає Девлет й про Розеллу, яка в усьому намагається догодити сім'ї чоловіка. Про капосну Нору, яка дратує синьооку віконтесу одним своїм виглядом. Про маленького й дуже милого Еміля, про принца Тео... Про нього графиня, певно, знає найбільше. Надто вже зацікавив спадкоємець своїм дивним ставленням її зовсім дорослу, але водночас юну доньку. От хоча б, чому він так наполегливо хотів побачити магічний опік на дівочій руці, а коли узрів його, засяяв яскравіше сонця? І чому після того поводився відсторонено, але помітно шукав зустрічей? Чому демонстрував цілковиту байдужість, навіть холод, але не покидав, пильно спостерігаючи за Місафір зі сторони? Невже здогадався? Жінка благала в листах свою крихітку бути обачною, щоб жодним чином не видати себе. Інакше її вже ніхто не врятує. Королівська сім'я зацікавлена в тому, щоб винищувати Блискавичних магів. Попри взаємодію і все інше повностихійниця та спадкоємець престолу не можуть дружити. Просто не можуть.

— Місафір? Місо, сестричко? — крізь густу пелену різних думок, що подібно чорній хмарі оповили розум красуні, пробився тонкий промінь реальності. Дзвінкий дитячий голосок Еміля все наполегливіше проривався у свідомість, змушуючи дівчину опам'ятатися. Легко потрясла головою, щоб прогнати мару страхів і похмурих тіней. Останній тиждень перед балом шатенка була на межі з безумством. Не могла спати, прислухалася до кроків у коридорі та в усьому бачила підступ. Надто сподобалося нове життя і хоч іноді все ще сумувала за неймовірним пейзажом Перламутрових гір, бурштиновими лісами, малахітовими озерами й сизою димкою вранішніх туманів, все ж втрачати друзів, заквітчаних безмовних статуй і романтичних альтанок їй не хотілося. Звичний спокій змінився інтригами. Аромат змови й зради витав у фамільному маєтку, хоч віконтеса й не могла зрозуміти, що змушує її так думати. Але життя в небезпеці було подібним до лінії подій у гостросюжетному романі, який вона так любила читати перед сном протягом усіх дванадцяти років. Але бал... Одна її помилка все може зламати. Одна помилка може коштувати життя. Хіба можна припинити про це думати, коли бал уже завтра?! — Мі-са-фір! Мі-са-фір! Місооо! Сестро, ти мене слухаєш? Глянь, вогонь! Сильний який!

Знову відволіклася і повільно випала з реальності. Аби прогнати видіння й похмурі думки, потрясла головою, дозволивши довгим сережкам нервово затремтіти. Зупинила помутнівший від хвилювання погляд на братику, що ділився з нею своїми першими магічними досягненнями і ледь усміхнулася:

— Ти великий молодець, Емілю! Я пишаюся тобою, — зовсім тепло прошепотіла й міцно обійняла його. Лорд відповів тим самим. За місяць, який Місафір провела у Ліемі, вони не просто здружилися, а перетворилися на справжню сім'ю. Розелла все ще трохи почувалася зайвою, а Нору головна віконтеса взагалі частенько проганяла, звісно, поміж фраз, але з іншими була суцільна ідилія. І ось зараз у міцних обіймах брата красуня поволі знаходила довгоочікуване тепло й спокій. А тому, коли служниця покликала Еміля на урок, шатенка навіть засмутилася. Залишитися тет-а-тет із собою означало знову поринути в тривожні роздуми й погані передчуття. Та все ж, коли юний лорд покинув залу, дівчина суворо наказала собі прийти до тями й зробити все можливе, щоб заспокоїтися. Що її завжди найбільше заспокоювало? Правильно! Гра зі стихіями. Легко пройшла в центр візуального кола, по краях якого на високих канделябрах стояли свічки. Еміль тренувався запалювати їх. Що ж, Місафір теж запалюватиме, потім загасить і запалюватиме знову. І так до вечора. Внутрішня рівновага, спокій і витримка — ключі до пізнання самої себе і своїх можливостей. Так завжди казала матуся... Шатенка чарівно посміхнулася, відчувши всім тілом, що вогонь згоден до дресирування. Кінчики її пальців засяяли полум'ям. Сконцентрувавши стихію, вона відіслала всього декілька іскринок на свічку навпроти. Потім знову, ще раз і ще. Душа сповнювалася теплом по мірі того, як кімната освітлювалася магією. Певно, вогонь знав про внутрішній стан власниці, а тому сьогодні не бунтувався. Все йшло просто чудово, як враз...