Розділ 6

Маєток не знав спокою. Шановні гості, які учорашньої ночі надали перевагу відпочинку в розкішних покоях у Ліемі перед незручною каретою й виснажливою дорогою додому, сьогодні не без задоволення виловлювали в химерних відростках коридорів господаря, його доньку або ж принца Тео. Охочих поспілкуватися було достатньо. Передбачивши різні складнощі, граф Нікомед наказав своїй сестрі та Місафір не покидати залу в віддаленім крилі маєтку поки вельможі не відправляться додому. Анні тільки цього й хотілося. Залишившись сам-на-сам із племінницею, вона озброїлася вагомими доводами й зробила практично все в її силах, аби переконати шатенку повертатися до матері. Надто великим був ризик. Надто сильно боялася за життя дівчини графиня Шанрійська. На відміну від неї віконтеса була розважливою:

— Ви не можете замкнути мене в горах на все життя! Почуйте мене, тьотю. Я поважаю вас і вдячна за все, але я не покину Ліем зараз. Мені необхідно побути з братом, я повинна... Нічого не станеться. Ви навчите мене досконало володіти магією... Та годі хмуритися. Ми зуміємо обманути всіх... — переконливо шепотіла красуня, граючись кучерявими пасмами свого волосся, яке під сонячним промінням віддавало золотом.

— Мені це все не подобається, але будь по-твоєму... — після гарячих дебатів врешті здалася жінка. Віконтеса радісно підстрибнула і миттєво прилинула до тітоньки, міцно оповивши її шию своїми руками. Анна ледь усміхнулася: — З єдиною умовою, Місафір!

— Яка умова? — відхилившись від плеча графині, дівчина пильно поглянула в її очі, немов хотіла загіпнотизувати й ввести в транс. Анна легко взяла тонкі пальчики племінниці в свої руки й суворо промовила:

— Ти будеш старанно вчитися і в усьому мене слухатися! Почула? Присягаєшся?

Місафір лукаво посміхнулася, все так же не зводячи погляду з тітчиних очей. Зронила з вуст обіцянку, хитро скосившись. Ні, вона зробить все можливе, щоб дотримати слова. Слухатиметься і вчитиметься, не збреше... Ну, хіба при крайній потребі...

***

Провівши поважних гостей, Розелла стомлено увійшла в розкішну вітальню, граційно присівши у величне крісло біля каміна. Легкий порух руки — і дрова радісно затріскотіли, а кімнатою роздалося перше ледь помітне тепло.

— Весна надворі, а я все ніяк не зігріюся. Магиня вогню. Парадокс. Кому скажи — засміють, — всміхнулася жінка кутиками вишневих вуст. Пухова накидка, покликана зігрівати, безнадійно спустилася з її плечей, відкривши ніжну шию, руки й достатньо глибокий виріз на спині, який цьогоріч у моду ввела особисто королева Марія. Подумки проклявши сестру за її новинку, Розі тремтячими від холоду пальцями підняла накидку і повернула її на плечі. Загорнулася, неначе лялька-мотанка, і лише тепер відчула хвилю довгоочікуваного тепла. Вона завжди була такою: легко замерзала, довго зігрівалася. Власного вогню вистачало, щоб запалювати свічки й камін, але от душу він зовсім не грів. Колись зігрівав Нікомед, але вже давно проміняв її товариство на папери, справи й службу.

— Дивуюся вашому спокою, — на кріслі навпроти жінки розмістилася юна Норелія. Закинувши ніжку на ніжку, красуня невдоволено поморщилася і ритмічно постукала довгими пальцями по поручню крісла. Вийшла непогана мелодія, яку чудесно доповнило потріскування дров. Розелла здивовано поглянула на обожнювану племінницю, яка давно замінила їй доньку, і легко прихилилася в сторону каміну. Вогонь освітив все ще вродливе обличчя, на якому, окрім щирого подиву, не було жодної емоції.

— Я не люблю, коли ти говориш загадками й натяками, — спокійнісінько мовила вона.

— Я про цю Саміфір, Фімасір... Як там її? — глузливо хмикнула красуня, граційно сперши бороду на сплетіння пальців. Розі ледь нахмурилася, не оцінивши гумору племінниці.

— Замовчи! Жити набридло? Щоб я більше цього не чула! Допоки ми в Ліемі, говоритимеш про неї лише з повагою. Тут і стіни вміють чути та бачити, можеш мені повірити.

— Скільки вона тут житиме? Ви так і будете сидіти, тьотю? Її слід негайно відправити до матусі! Інакше всі плани нам зіпсує, згадаєте моє слово! — емоційно прошепотіла Норелія, закотивши очі. Графиня цокнула язиком по піднебінні й розсудливо промовила, ледь зітхнувши.

— А що вдієш, Норо? У неї більше прав тут жити, ніж у тебе... Ти бачила захват на обличчі Нікомеда. Він же ошаленів від любові до дочки. Слово проти нею пискну — і прощавай, Ліем. Припини оці свої жарти. Місафір житиме з батьком, скільки сама захоче. Я з нею намагаюся подружитися і ти, моя люба, робитимеш те саме! І це наказ, Норо. Не прохання.

— Та ви просто ідеальна мачуха. Хоч Марк, хоч Місафір... Усім його дітям будете прислуговувати? — скептично хмикнула брюнетка і знічев'я поворушила залізним ломиком вогонь у каміні. За вікном почувся раптовий шум. То забіяка-вітер пригнав дощову хмару, а тепер грався вітами дерев, вдаряючи їх до скла й до стін маєтку. Розелла навіть не повела бровою, лише міцніше загорнулася у шаль, і стишеним змовницьким голосом прошепотіла:

— Якби я не подружилася у свій час з Марком, тобі б на сьогодні не пробачали пристрасть до дорогоцінностей, куплених на кошти Нікомеда. Не забувай ніколи, Норо, що не можна кусати руку, яка тебе годує. Тим паче зараз наші стосунки з чоловіком й так холодніші за кригу, любов його дітей — моя запорука успіху... А ти не тим забиваєш свою голівку. Краще поясни мені: чому Марель втратила розташування мого племінника принца Тео? — трохи подавшись уперед, Розелла розширила свої очі, на дні яких, подібно зорям на небі, сяяли небезпечні бісики. Вона належала до тих людей, яких можна звати хамелеонами. І, звичайно, як кожна жінка, була небезпечною у своїй грі, яку вже успішно вела тривалий період часу. Нора, головна спільниця і єдина довірена особа графині, обурено спалахнула, прокатавши поміж пальцями кульку вогню.